Глава п'ятнадцята.

— Та й нехай нема сигналу, — сказав Даніель, відмахуючись від порожнього екрана супутникового телефона, як від надокучливої мухи. — Від усього світу нема.
То й що?

Він обвів поглядом вершину, долину внизу, далекі темні смуги лісу на обрії.
Його очі блищали — не від тривоги, а від азарту.
Він дивився на цей світ, як дивиться покупець на річ, яку щойно придбав.

— У нас є власні маяки для дронів. Ми на відпочинку. Бізнес може почекати.

Він промовив це так упевнено, так буденно, ніби вони були не на вершині невідомого світу, а в конференц-залі своєї корпорації.
Ніби відсутність зв'язку з усією цивілізацією була лише дрібною технічною незручністю, а не тим, чим вона була насправді, — доказом того, що вони перебувають зовсім не там, де планували.

— Зараз обід, — продовжив він, і його голос звучав по-діловому, як завжди. — Встановимо два маяки на горі, якнайдалі один від одного, потім підемо до машин, щоб установити третій.
Ці речі залишимо тут, аби не носити зайвого...

Він кинув погляд на купу спорядження, що лежала на камінні: рюкзаки, кейси з дрібним обладнанням, згорнуті мотузки, альпіністське спорядження.

— Як буде сигнал трьох маяків, піднімемо дрон, аби знайти шлях до скелі, який легше розчистити лебідками.
Сподіваюся, що до ночі встигнемо під'їхати до скелі.
Там установимо намети. Або там, куди доїдемо. Або на верхівці гори — залежно від того, як піде.

Він говорив, а інші слухали. Не перебивали, не заперечували, не ставили запитань.
Вони звикли, що Даніель планує, а вони виконують. Це працювало роками — у бізнесі, у подорожах, у житті.

— Завтра виділимо на підйом машин на верхівку. Післязавтра — день на спуск. Наступна ночівля біля річки...

Він зробив коротку паузу, і його губи розтягнулися в хижій усмішці.

— Якщо там сотні оленів, то ми не даремно везли ящики з набоями.

У цих словах було все. Уся їхня філософія. Усе, чого вони не зрозуміли. Усе, чого їх не навчила гора.

Вони стояли на вершині — і вже планували, як перетворити її на мисливський табір.
Вони дивилися на долину, де паслися сотні тварин, — і бачили не диво життя, а мішені.
Вони щойно перетнули межу між світами — і навіть не помітили цього. Не стали приділяти цьому уваги.

Ніхто не згадав про Миколу.

Ніхто не подумав про те, що сигналу немає не через погоду чи відстань, а через щось інше — щось, чого вони не могли пояснити своїми звичними категоріями.

Ніхто не озвучив того, що, можливо, крутилося в голові в кожного: «А чи зможемо ми повернутися?»

Вони просто почали діяти. Як завжди.

Віктор запакував все фото обладнання. Захистив фото рюкзак від сонця і дощу тентом. Туди ж склав всі кофри з електронікою.
Інші просто залишали свої речі хто де.

Два маяки були встановлені на верхівці — один на східному краю, другий на західному. На значній відстані один від одного.
Маленькі пристрої на міцних триногах, із блимаючими діодами й тонкими антенами, спрямованими в небо. Вони виглядали чужорідно серед дикого каміння, як і все, що ці люди принесли з собою.

Потім вони мали спуститися драбиною вниз — тепер це було швидко, майже рутинно. Рушити до машин, залишивши на вершині більшу частину спорядження. Їм потрібен був третій маяк. Їм потрібен був дрон. Їм потрібен був шлях для машин.

Вони б йшли — і не думали, що світ навколо них уже не той, із якого вони приїхали.

Вони б йшли — і не помічали, що небо над ними стало трохи іншого відтінку, що вітер пахне інакше, що тиша між пагорбами надто глибока, надто давня, надто справжня.

Вони б йшли — і думали про лебідки, машини, набої. Про постріли, адреналін,трофеї, фотографії. Про розповіді в офісі і в клубі мисливців...

А десь далеко, Микола озирнувся на гору.

Він знав те, чого не знали вони.

Він знав, що «двері» відкриті — поки що. І що вони не залишаться відкритими назавжди.