Глава чотирнадцята.

Після короткого перепочинку на кам'яному уступі вони рушили далі. Тепер перед ними була остання перешкода.

До вершини залишалося здолати якихось тридцять метрів.

Але то були тридцять метрів майже прямовисної, гладкої, наче відполірованої вітрами й дощами, кам'яної стіни. Жодних виступів, жодних природних сходинок, жодних помітних тріщин, за які могла б ухопитися людська рука. Лише суцільний моноліт, що здіймався до самого неба.

Принаймні так здавалося їм зараз...
З одного рюкзака — того самого, що його власник тягнув на собі всю дорогу, раз у раз поправляючи лямки, — почали виймати чималу купу професійного альпіністського обладнання. Закладні елементи різних розмірів, карабіни, страхувальні мотузки, спеціальний пояс із широкими лямками, рукавиці з посиленими долонями, гнучке взуття.

Мартін почав споряджатися. Він робив це зосереджено, методично, зі знанням справи. Кожен рух був вивіреним — видно було, що це не перше його сходження.
Свій великий рюкзак він залишив товаришам — той важко осів на каміння, — а за спину закинув маленький, літрів на чотири, із закріпленою ззовні мотузкою.

Всі стежили, тамуючи подих.

Він рухався повільно, але впевнено. Його пальці знаходили найменші виступи, його ноги в спеціальних скелелазних черевиках чіплялися за шорсткість, якої звичайне око навіть не помітило б. Він нагадував ящірку, що повзе по стіні, — таку саму чіпку, гнучку, неприродно легку.
Там, де звичайна людина не знайшла б жодної опори, він знаходив.
Там, де звичайна людина зірвалася б, він тримався.

Хоча ззовні Мартін зовсім не був схожим на стрункого спортивного підлітка. Зовнішність не робила жодних натяків на вміння долати скелі.

У тріщини, які вдавалося знайти, він вкладав закладні якорі на тонких сталевих тросах. До них кріпив карабіни, через які простягав страхувальну мотузку. Вона тягнулася за ним, мов нитка Аріадни, єдиний зв'язок із тими, хто залишився внизу.

Там, де жодних тріщин не знаходилося, він діставав маленький акумуляторний перфоратор. Пристрій тихо дзижчав, вгризаючись у камінь, і за кілька хвилин у скелі з'являвся отвір. Туди вкручувалися анкери — міцні, надійні, здатні витримати вагу значно більшу, ніж людське тіло.

На всю стіну він витратив якісь півтори години. Півтори години безперервної, виснажливої роботи — на висоті, де кожен рух вимагав граничної концентрації, де не можна було помилитися, де ціна помилки була надто високою.

Нарешті він зник за краєм.

Знизу його вже не було видно — лише мотузка, що повільно повзла вгору, свідчила про те, що він ще рухається.
Хвилини тягнулися, мов години. Чекати виявилося не надто легше ніж долати сиіну. Хтось нервово переступав із ноги на ногу. Хтось мовчки дивився вгору, затуляючи очі від сонця.

Потім настала тиша.

І раптом — рух. Мотузка сіпнулася, натягнулася, завмерла. Хвилини за три над краєм скелі з'явилася його голова. Обличчя було втомленим, але очі сяяли.

— Я зараз на самісінькій вершині гори! — крикнув Мартін униз. — По той бік широчезна долина... Іншого краю розгледіти не виходить... Тут місця вистачить, аби встановити кілька гірських наметів...

Він трохи передихнув, а потім додав:

— Зараз закріплю мотузку й драбину. Спочатку зачепіть мій рюкзак. Коли мотузка спуститься, кожен наступний чіпляє свій рюкзак і піднімається драбиною.

До мотузки причепили рюкзак альпініста. Він повільно поповз угору, погойдуючись над прірвою. А потім униз полетіла розмотуючись мотузкова драбина — вузенька, трохи ширша за долоню. З щаблями, що ледь дозволяли ступити черевиком. Вона виглядала так, наче її виготовили з олівців і ниток, — іграшкова, ненадійна, майже невагома.

— Не хвилюйтеся! — долинуло зверху. — Вона достатньо міцна, аби витримати двох дорослих чоловіків... Ми перевіряли... Одного тримає без жодних проблем. Це надміцні полімери... Важливо лише не смикати сильно... Бо можна перерізати шнур гострим камінням.

На верхівку скелі всі піднялися швидко й легко. Ті, хто ще дві години тому важко дихав на підйомі, тепер рухалися впевнено. Драбина значно полегшила шлях. Вони встигли відпочити. Вагу рюкзака тримала мотузка. Від скелі пекло, але її не потрібно було торкатися.
Микола піднявся останнім. Він ніс свою незмінну полотняну торбинку на плечі — таку саму легку, майже порожню.

— Я показав вам шлях на вершину, — сказав він спокійно, озираючи відкритий простір навколо. — Як домовлялися. Дику природу можна бачити з усіх боків. То я пішов назад?

— Так, усе добре, — відповів Даніель. — Всі умови нашої угоди виконано. Далі ми самі впораємося. Повернемося тижні за два...

Він на мить замовк, а потім додав — майже по-людськи, майже щиро:

— Перед тим як підете, пропоную перекусити з нами тут... Пара бутербродів і чай не завадять... Сонце ще високо, повернутися встигаєте.

Знову свіжий хліб, сир, копчене м'ясо. Чай та кава з термосів.
Після нагадування про обіцянку берегти природу пакування від їжі було старанно сховане в рюкзак, а не відпущене зі скелі на волю вітру.
Це була маленька перемога — друга за весь день. Першою були вимкнені прожектори.

Віктор зробив кілька знімків маленькою камерою.
Швидко, майже механічно, проковтнув бутерброди.
А потім, захоплено, розпакував великий фотоапарат із об'єктивом-телескопом — довгим, сантиметрів вісімдесят, важким і блискучим. Свій рюкзак він поклав на камінь, ліг поруч і сперся на нього телескопом, завмерши. Зараз він був схожим на снайпера що готується стріляти на кілька кілометрів...

— Оце ви несли на собі цю бандуру? — запитав Микола, дивлячись на громіздку конструкцію. — Вона ж важить як запас води на пару днів... До того ж дуже крихка... Їй вистачило б одного удару... Не кажучи вже про падіння з висоти...

— Це найкраще, що можна покласти в фото рюкзак, — відповів Віктор, не відриваючись пальцями від об'єктива. Ледь повернувши голову в бік Миколи. — Фокусна відстань — вісімсот міліметрів... І рюкзак виготовляли спеціальний...
А воду, їжу і все необхідне ми розподіляємо між собою.
Зараз побачимо, які в мене вийдуть світлини...