Глава тринадцята.

Від машин до перших справжніх скель вони йшли ще майже годину.

Здавалося б — відстань невелика. Вершина була вже перед очима. Її скельні виступи чітко вимальовувалися на тлі блакитного неба, схили піднімалися не так далеко, і здавалося, що варто лише почати підйом — і за мить опинишся нагорі.

Але гори ніколи не вимірювалися лише відстанню.

Тут не було дороги. Не було навіть стежки — гірський хребет перед очима, його найвища вершина — ось і всі орієнтири.

Висока трава сягала пояса, а подекуди й вище. Вона хвилювалася під вітром, мов зелене море, приховуючи нерівності ґрунту.
Доводилося йти обережно, високо піднімаючи ноги, щоб не запнутися о невидимий камінь чи корінь.
Хаотично розкидані уламки каміння — від дрібних, завбільшки з кулак, до велетенських брил, що стирчали з трави, мов спини доісторичних тварин, — змушували постійно змінювати напрямок.
Обходити, переступати, шукати твердіші ділянки ґрунту, уникати заростей колючок, що чіплялися за одяг.

Поспішати просто не було де. Кожен крок вимагав уважності та розважливості.
Одна поламана нога, одне невдале падіння — і подорож могла закінчитися для всіх.

Микола йшов попереду.

Він рухався рівно й спокійно, ніби не піднімався схилом, а просто прогулювався знайомою стежкою. Його старі черевики зі стертими підошвами легко знаходили опору там, де гості кілька разів зупинялися, щоб перевести подих. Він не озирався, але завжди знав, коли потрібно сповільнити крок або простягнути руку.

За ним ішли п'ятеро людей, які ще вчора були впевнені, що добре підготувалися. Найкраще спорядження, фізична форма, досвід походів обладнаними маршрутами — усе це мало б допомогти. І все ж таки вже за першу годину вони почали розуміти різницю між підготовкою і досвідом.

Кожен йшов власним шляхом до спільної мети.
Ніхто не бажав йти саме там, де щойно ступав провідник.
Піти чужими слідами здавалося визнанням своєї слабкості.
Вони залишали шість вузьких звивистих стежок у траві.

Їхні рюкзаки ставали важчими з кожним кроком.

Не тому, що в них щось змінилося. Не тому, що хтось непомітно додав каміння. Просто тіло нарешті почало рахувати справжню ціну кожної речі, яку вони вирішили взяти з собою.

Камера, яка вранці здавалася легкою, тепер тягнула плече. Додаткові акумулятори, запасне обладнання, різноманітні пристрої, які мали зробити подорож комфортнішою, — усе це перетворилося на зайву вагу. Вона давила на спину, нагадувала про себе при кожному кроці.

Олівер кілька разів поправляв ремені, намагаючись знайти зручніше положення. Його обличчя вкрилося краплинами поту, окуляри сповзали на ніс.

— Здається, мій рюкзак став важчим, — пробурмотів він, зупиняючись, щоб перевести подих.

Мартін, що йшов поруч, усміхнувся. Його дихання теж було важким, але в очах світилася іронія.

— Ні. Просто гора виявилася чеснішою.

Микола, який почув цю розмову, ледь помітно кивнув. Він зупинився, даючи групі можливість наздогнати, і подивився на них — на їхні спітнілі обличчя, важке дихання, мокрі від поту сорочки.

— Саме так. Гора чесніша за автівку. Вона не приховує від вас вагу ваших речей... І дає багато часу на роздуми про їхню корисність.

Він зробив коротку паузу, і його голос прозвучав рівно, без повчання, але з тією особливою вагомістю, яка з'являється лише тоді, коли людина говорить про речі, перевірені власним досвідом.

— Чи варто було брати все те, що ви приготували... І чи вважатимете ви так само через тиждень піших мандрів горами...

Він подивився на їхні рюкзаки — дорогі, професійні, але надто важкі.

— Втомлені, виснажені люди скидають навіть одяг і взуття... Коли кожен грам скинутої на землю ваги стає важливішим за захист. Коли ноги стерті в кров, а плечі болять так, що хочеться викинути все й іти далі з порожніми руками.
Або лягти там де стоїш і негайно вмерти від втоми...

Він перевісив свою майже порожню сумку на інше плече.

— Краще не доводити себе до того стану, коли зброя, вода, їжа та захист здаються заважкими... Більш розумно одразу залишити у схованках ті речі, що корисні лише в одних обставинах... Ніж потім відмовитися від того, що може врятувати життя в багатьох випадках.

Гості мовчали. Кожен думав про свій рюкзак. Кожен подумки перебирав речі, які там лежали, і, можливо, вперше ставив собі запитання: чи справді це потрібно?

Коли вони нарешті дійшли до скель, відпочити хотілося всім.

Кам'яна стіна здіймалася перед ними — темна, потріскана, вкрита лишайником і подекуди мохом. Вона не була прямовисною, але підйом обіцяв бути крутим. Тут закінчувалася трава. Тут камінь остаточно перемагав землю.

Але це була лише перша частина шляху. Пройдено найлегшу ділянку переходу.
Попереду починався справжній підйом.

Микола дозволив короткий перепочинок — рівно стільки, щоб віддихатися, зробити кілька ковтків води, перевірити кріплення рюкзаків. Потім дістав мотузки — прості, міцні, зі слідами тривалого використання.

— Далі ще уважніше, — сказав він, і його голос став серйознішим. — Буде складніше. Тут уже не стежка.

Він показав на скельну ділянку попереду — нагромадження брил, вузьких виступів і крутих підйомів.

— Тут гора вирішує, куди вам можна пройти.

Перші метри ще здавалися простими. Треба було лише знайти виступи для ніг і рук, правильно поставити ногу, триматися за камінь, обережно перенести вагу тіла.

Але поступово підйом ставав складнішим.

Десь вони йшли по вузьких кам'яних полицях — таких вузьких, що доводилося притискатися спиною до скелі й рухатися боком, обережно переставляючи ноги.

Десь перелазили через великі уламки, що застрягли між скелями, — і тоді доводилося шукати тріщини для пальців, підтягуватися на руках, відчуваючи, як напружуються м'язи.

Десь доводилося знімати рюкзаки й передавати їх угору мотузкою — бо з такою вагою на спині неможливо було пролізти у вузький прохід або підтягнутися на виступ.