Глава дванадцята.

За пару сотень метрів до того місця, де починалися великі кам'яні брили, де довелося залишити машини, Микола раптом підняв руку.
Його жест був спокійним, майже буденним, але водночас достатньо чітким, щоб усі три машини негайно зупинилися.

Даніель, який сидів за кермом першого джипа, обережно натиснув на гальмо.

— Щось не так? — запитав він, повертаючи голову до провідника.
У його голосі не було тривоги, але була уважність — та особлива уважність, яка з'являється в людей, що вже навчилися довіряти чуттю цього мовчазного чоловіка.

— Ні, все добре. Тут є дерева з обох боків від дороги. Зручне місце.

Микола вийшов із машини. Його черевики м'яко ступили на землю, і він на мить завмер, вдивляючись уперед.

В траві перед ними губилася вузька колія — така стара, така забута, що лише досвідчене око могло помітити: ось тут, де рослини трохи нижчі, де стебла нахилені в один бік, де ґрунт ледь помітно просідає під вагою, — тут колись пролягала дорога.
Вона зникала в степу, майже розчинена часом.

По обидва боки колії росли два старі дерева. Не смереки, не дуби — якісь дикі степові велетні з грубою корою, що потріскалася від вітрів і сонця. Їхні крони майже змикалися над колією, утворюючи природну арку.
Вони стояли тут не одне десятиліття — мовчазні вартові на межі між світом людей і світом гір.

Микола підійшов до одного з них,  зі своєї старої полотняної сумки дістав кілька тонких мотузок.

Гості зацікавлено спостерігали. Вони вже звикли, що цей чоловік робить багато незрозумілих речей, але кожного разу це викликало в них щось середнє між подивом і дитячою цікавістю.

Він не пояснював, що робить. Та, здається, й не потребував пояснень.

Спочатку Микола закріпив два шнури майже біля самої землі — один на одному дереві, другий на іншому. Його пальці рухалися швидко й упевнено, зав'язуючи прості, але надійні вузли.

Потім ще два шнури — вище. Так, щоб верхні проходили приблизно на пів метра над дахом автомобіля. Для цього йому довелося перекидати мотузки через гілки, але він не просив допомоги — зробив усе сам досить швидко.

Після цього дістав котушку з тонкою ниткою для шиття — що зблискувала на сонці, як павутинка, — і почав пропускати її через петлі.

Лівий бік.

Верх.

Потім правий бік.

Низ.

Підтягнув мотузки.

За кілька хвилин перед ними утворилася рівна прямокутна рамка.
Своєрідні ворота. Десь такого розміру як гаражні.
Але не з дерева чи металу — звичних матеріалів, з яких люди будують перешкоди. Лише з тонкої нитки, що ледь тремтіла на вітрі.

П'ятеро чоловіків мовчки дивилися на це. Їхні обличчя виражали цілу гаму емоцій — від щирого здивування до ледь прихованого скепсису.

Нарешті Роберт не витримав. Він відійшов від машини, став поруч з Миколою і вперся руками в боки.

— Що це?

Микола перевірив, чи всі петлі тримаються, легенько смикнувши за кожну мотузку.

— Двері.

Запала коротка тиша. Така тиша, яка буває, коли люди чують щось настільки несподіване, що не одразу знаходять, як реагувати.

— Двері? — перепитав Віктор, підходячи від другої машини. Його камера висіла на плечі, але цього разу він навіть не потягнувся до неї.

— Так.

Микола спокійно підійшов до першого джипа. Його обличчя було абсолютно серйозним.

— Проїдемо крізь них.

Даніель, який уважно спостерігав за всім із водійського сидіння, подивився на тонкі нитки. Вони були такими крихкими, що, здавалося, навіть сильний порив вітру міг би їх обірвати.

— І це... навіщо? — запитав він, і в його голосі прозвучало щире нерозуміння.

Микола лише знизав плечима. Його погляд був спокійним, навіть трохи відстороненим.

— Так буде цікавіше.

Відповідь була настільки простою і водночас настільки незрозумілою, що ніхто не знайшов нових питань. Вони просто стояли й дивилися — на цю дивну конструкцію з ниток, на цього дивного чоловіка, на цей дивний момент, що розтягнувся в часі.

Для людей, які звикли до складних технологій, електронних систем безпеки, дорогого обладнання й точних пояснень кожної дії, ця проста рамка з нитки виглядала майже як дитяча гра. Як щось несерйозне. Як дивацтво, на яке не варто зважати.

Але Микола ставився до неї серйозно. І це відчувалося. Він не усміхався, не жартував. Він дивився на ці «двері» так, як дивляться на щось важливе. На щось, що має сенс, недоступний сторонньому оку.

Він сів на своє місце поруч із Даніелем.

— Повільно, — сказав він. Не наказав. Не попросив. Просто промовив, ніби це було очевидно.

Даніель завів двигун. Машина голосно замуркотіла, як задоволений лев, і він обережно повів її вперед. Так обережно, ніби перед ними була не нитка, а стіна, яку можна було зачепити.

Колеса притисли до землі нижню нитку — та ледь помітно ворухнулася, але не розірвалася.

Капот пройшов крізь рамку — і нижня нитка ковзнула під машиною, майже торкаючись днища.

Потім дах. Верхня нитка ледь ворухнулася від потоку повітря, що піднявся від нагрітого металу. Але не торкнулася автомобіля — ніби сама відхилилася, даючи дорогу.

Друга машина повторила шлях.
Мартін, що сидів за кермом, був зосереджений і мовчазний — він просто зробив те, що треба.

Потім третя. Віктор, проїжджаючи крізь рамку, мимоволі пригнув голову, хоча нитка проходила значно вище.
Його жест був інстинктивним, майже рефлекторним — як у людини, що входить у незнайомий простір і ще не знає його правил.

Коли останній джип опинився за «дверима», Микола ледь помітно видихнув. Ніби чекав, що щось станеться. Або не станеться.
Ніхто не помітив цього короткого видиху — такого тихого, що він одразу розчинився в шумі двигуна.

Вони продовжили рух. Але він виявився не дуже довгим — попереду вже здіймалися перші кам'яні брили. Це сповіщало про кінець дороги.

Чужинці мовчали.

Деякий час вони їхали далі, але тепер у кожного в голові крутилися свої думки.

Річ була навіть не в самій рамці. Не в нитках, не в петлях, не в тому, що вони щойно зробили.