Глава одинадцята.

Вирішили все ж таки спробувати проїхати ще хоч трохи.

— Лише до того місця, де дорога остаточно закінчується, — пояснив Микола, сідаючи в перший позашляховик.
У його голосі не було ні оптимізму, ні скепсису — лише спокійна констатація факту.
Він знав цю дорогу. Знав, що вона зникне. І знав, де саме це станеться.

Він сів попереду, поруч із Даніелем, і тепер уважно вдивлявся у ґрунтівку.
Тут уже не було навіть подоби звичайної дороги.
Лише дві ледь помітні, нерівні смуги, витоптані дуже давно — можливо, ще возами перших поселенців, а може, й рідкісними машинами, що колись наважувалися забратися так далеко.
Трава майже повністю поглинула їх, і тепер ці колії вгадувалися радше за кольором та висотою трави — світліші смуги на темнішому тлі.

Позашляховики повільно рушили вперед.

Цього разу без поспіху. Без яскравих прожекторів. Без гучної музики, яку вони звикли вмикати в дорозі. Без перегонів.
Водії вже почали розуміти те, що місцеві знали з дитинства: у цих місцях краще не намагатися перемогти природу — краще домовитися з нею.
На її умовах.

Перший кілометр подолали майже без проблем.
Дорога хоч і була зарослою, але все ще вгадувалася — досить було просто триматися колій, і колеса м'яко котилися по притоптаній землі.
Десь доводилося об'їжджати невеликі кущі, десь — переїжджати через сухе русло струмка, але загалом усе було просто. 
Прийнятно для потужних всюдиходів з досвідченими водіями.

Потім дорога почала змінюватися.

Спочатку з'явилися невеликі камені — розміром із кулак, потім із голову. Вони викочувалися з-під коліс із глухим стукотом, і водії почали уважніше вдивлятися в землю.

Потім пішли камені, більші за колесо. Їх доводилося об'їжджати — повільно, обережно, іноді виїжджаючи однією стороною машини на схил чи ледь помітну з під землі брилу. Підвіска важко стогнала, долаючи нерівності.

А потім з'явилися такі брили, що довелося зупинятися.
Микола виходив із машини, йшов уперед, уважно дивився на завали. Потім повертався й показував водіям, де можна обережно проїхати.
Одні брили ховалися в траві, мов хижаки в засідці, — невидимі, поки не під'їдеш впритул. Інші стирчали відкрито, заввишки з людину, і на їхній поверхні грали сонячні відблиски.

— Далі не треба, — нарешті сказав Микола.

Він сказав це тихо, але всі три машини зупинилися майже одночасно. Ніби водії тільки й чекали саме цієї команди, схиливши голови до відкритих вікон.

Микола вийшов і зробив кілька кроків уперед, туди, де колись була дорога. Тепер там від неї не було нічого. Навіть натяку. Навіть напрямку.

Лише хаотичне поле каміння, що спускалося зі схилу вниз — велетенське, безладне, застигле в русі. Це було схоже на поле битви, де гіганти колись жбурляли одне в одного скелі, а потім завмерли на віки.

Одні брили лежали окремо, ніби хтось справді кинув їх зверху руками велетня, і вони впали там, де їх ніхто не чекав.
Інші утворювали короткі високі стіни — дві-три брили спиралися одна на одну, створюючи природні бар'єри.
Деякі були вкриті мохом — товстим, оксамитовим, яскраво-зеленим на сонці.
У тріщинах між камінням оселилася трава, а з-під великих уламків пробивалися молоді кущі — життя поверталося сюди, повільно, але невблаганно.

— Ось тут залишаємо, — сказав Микола.

Він озирнувся на колону машин, що стояли позаду.

— Далі машини тільки заважатимуть.

Даніель підійшов ближче, зупинився поруч і подивився вперед.
Його обличчя, зазвичай упевнене й зосереджене, тепер виражало щось середнє між подивом і благоговінням.

— Це все зійшло зі скелі?

— Так.

— Коли?

Микола знизав плечима.

— Давно.

— Наскільки давно?

— Достатньо, щоб природа вже почала все повертати собі.

Він сказав це, дивлячись на рослини, які проростали між камінням.
Мох, що вкривав брили, не виріс за пару років.
Кущі, що пустили коріння в тріщинах, не з'явилися вчора.
Цей обвал стався, можливо, ще до того, як у містечку народилися найстарші мешканці.
А може й раніше.

Вони дістали рюкзаки.

І ось тут почалося найцікавіше.

Спорядження, яке в машинах здавалося не таким уже й важким, раптом набуло зовсім іншого значення.
Кожен відчув вагу власного вибору — буквально, фізично, плечима й спиною.

Камери. Акумулятори. Запасні акумулятори. Ще запасні. Аптечки — не одна, а кілька, на всі випадки життя. Їжа в герметичних контейнерах. Вода у важких похідних пляшках. Пальники. Посуд. Намети. Спальники. Електронне обладнання — планшети, рації, зарядні пристрої.

Усе, що ще годину тому здавалося абсолютно необхідним або принаймні корисним, тепер лежало на плечах.
І з кожним кроком ця вага обіцяла ставати все відчутнішою.

Микола взяв свою стару полотняну сумку.

Вона виглядала майже порожньою порівняно з їхніми рюкзаками. Жодних ременів, жодних блискавок, жодних спеціальних кріплень — лише проста торба з грубої тканини, що вицвіла від сонця й дощів.

Роберт помітив це. Він саме закидав на плечі свій рюкзак — добротний, дорогий, з широким поясом, з карбоновими вставками й ортопедичною спинкою, — і завмер, дивлячись на сумку Миколи.

— Ви завжди так мало носите?

— Так.

— І вам вистачає?

— Так.

Роберт подивився на свою ношу, на супутників з рюкзаками, потім на гору попереду. Його обличчя на мить стало задумливим.

— Мабуть, ми взяли забагато.

Микола нічого не відповів. Лише тихо усміхнувся — самими кутиками губ, майже непомітно. Але в цій усмішці було більше розуміння, ніж у довгих лекціях.

Вони рушили.

Перші сотні метрів виявилися важчими, ніж очікували гості.

Каміння постійно змушувало вибирати шлях. Трава приховувала брили і западини.
Не було прямої стежки, не було рівної поверхні.
Десь треба було перелізти через невелику брилу — і дорогі альпіністські черевики чіплялися до шорсткої поверхні. Десь — обійти глибоку западину, заповнену торішнім листям і водою. Десь — допомогти одне одному піднятися, простягаючи руку й відчуваючи, як напружуються м'язи під вагою рюкзака.