Глава десята.

Приблизно через півтори години дороги краєвид за вікнами машин почав невловимо змінюватися.
Це сталося не одразу — спочатку просто рідше траплялися густі зарості. Потім між деревами почали з'являтися широкі прогалини. А тоді ліс і зовсім відступив, розчинився позаду, залишаючи по собі лише темну смугу на обрії.

Передгір'я залишилося позаду.

Дорога, яка спочатку звивалася між смереками й дубами, поступово піднялася вище.
Тепер вона йшла відкритими схилами, де вітер вільно гуляв між пагорбами, а ранковий туман повільно розчинявся під першими, ще лагідними променями сонця.

Позаду залишилося містечко. Його вже давно не було видно — ні дахів, ні димарів, ні тоненьких цівок диму над пекарнею.

Попереду відкривалася зовсім інша місцевість.

Дика.

Вільна.

Незаймана.

Тут не було ні будинків, ні огорож, ні слідів людської постійної присутності.
Лише хвилясті схили, вкриті травою — де низькою, прибитою вітрами, а де високою, по пояс, що хвилювалася під ранковим бризом, мов зелене море. 
Кам'янисті виступи, схожі на ребра самої землі, виходили на поверхню то тут, то там. Наче величезна древня істота колись заховалася в землю і досі спить.
А далеко внизу, за пагорбами, темніла смуга лісу — того самого, з якого вони щойно виїхали.

Микола попросив зупинитися.

Три позашляховики один за одним стали на узбіччі — там, де стара ґрунтова дорога розширювалася, утворюючи щось на кшталт майданчика.
Машини завмерли, важко осівши, наче сильні звірі.

Двигуни затихли.

І раптом після півтори години безперервного гуркоту, після вібрації сидінь і гулу моторів, навколо запанувала така глибока, така всеосяжна тиша, що всі мимоволі замовкли.
Навіть двері відчиняли обережно, намагаючись не порушити цю крихку рівновагу звуків.

Було чути вітер. Справжній, живий вітер, що перекочувався хвилями по траві, свистів у невидимих щілинах між камінням і доносив звідкись здалеку ледь вловимий запах — часом то чебрецю, то полину, то просто нагрітої сонцем землі.

Десь далеко — так далеко, що звук здавався частиною тиші, — прокричав птах. Його голос був самотнім і чистим, як крапля води, що падає у прозоре озеро зі своду печери.

Трава ледь чутно шелестіла під поривами вітру — і цей шелест був схожий на дихання.

— Далі дорога ще йде, — сказав Микола, виходячи з машини.

Він підійшов до краю дороги й подивився вперед, примружившись від сонця, що вже піднялося над пагорбами.

— Он туди.

Попереду, між двома пологими схилами, ще виднівся наїжджений шлях — дві світлі колії, що зникали вдалині. Він виглядав майже іграшковим серед цього безмежного простору.

— Вона веде до сусіднього містечка. Приблизно десять кілометрів.

Даніель вийшов слідом, розминаючи затерплі від довгого сидіння ноги. Його дорогі черевики м'яко ступили на притоптану землю.

— Але нам туди не треба?

— Ні.

Микола показав рукою в інший бік — перпендикулярно до дороги, туди, де місцевість поступово підіймалася, переходячи в пологий, але помітний підйом.

Там, за відкритим простором, за хвилястим степом, здіймалася гора. Вища за весь гірський хребет.
Її верхівка ще ховалася в легкій ранковій імлі — серпанок, що не розтанув під сонцем, огортав вершину, роблячи її схожою на щось казкове, недосяжне.

— До неї краще йти звідси. Раніше це було перехрестям дороги між містечками і дороги через перевал...

Він оглянув компанію — п'ятьох чоловіків, що стояли біля своїх машин і дивилися на гору.

— Машини можна залишити тут.

Роберт, який саме вийшов із другого позашляховика, подивився на свою машину — блискучу, потужну, вартістю як невеликий літак.

— Просто покинути край дороги? — у його голосі прозвучало щось середнє між здивуванням і недовірою.

— Тут їх ніхто не чіпатиме. Тут не буває людей.

Микола сказав це так упевнено, так буденно, що заперечувати не хотілося.

— А якщо хтось проїде? — не вгавав Роберт, фінансовий директор, який звик прораховувати ризики.

— Не проїде. Ще днів п'ять тут не буде нікого. Це довший шлях, менш зручний... Ним майже не їздять...

Коротка пауза. Микола обвів поглядом обрій — спокійно, неквапливо, як людина, що читає книгу, зрозумілу лише їй.

— Ця дорога не для тих, хто поспішає. Такі їдуть прямою дорогою. Через ліс.

Олівер, який уже дістав свою похідну карту — справжню, паперову, з позначками висот і маршрутів, — уважно вивчав місцевість.

— А можна під'їхати ближче до гори?

Микола кивнув.

— Можна. Не багато. Скільки дозволить гора.

Він показав на ледь помітну смугу серед трави — власне, навіть не дорогу, а радше натяк на неї. Дві тонкі колії, майже повністю зарослі травою, що зникали в напрямку підніжжя.

— Ще близько трьох кілометрів може вдасться проїхати. Чи менше.
Це старий шлях до перевалу.
Ним тепер не їздять. Після обвалу.

— Тоді навіщо залишати машини тут? — у голосі Віктора прозвучало легке роздратування. Він тримав у руці камеру й уже примірявся до перших кадрів.

Микола подивився в бік гори. Його обличчя було спокійним, але в очах промайнуло щось схоже на тінь.

— Бо далі дорога все одно закінчується.

— Наскільки закінчується?

— Повністю.

Він зробив кілька кроків убік від дороги, нахилився й підняв із землі невеликий шматок каменю — гострий, із шорсткими краями, сірого кольору з прожилками кварцу.

— Вже тут починаються уламки зі схилів.

Попереду справді було видно світлі смуги каміння, що спускалися з висоти — спочатку дрібні, потім дедалі більші. Вони тягнулися вниз по схилу, мов застиглі ріки.

— Колись там униз зійшов великий обвал. Кам'яні брили перекрили старий шлях.

— І ніхто не розчистив? — Роберт звів брови.

Микола трохи здивовано подивився на нього. У його погляді не було насмішки, але було щире нерозуміння.

— Навіщо? Є інший шлях, годин на п'ять довший...

Відповідь була настільки простою, настільки природною, що всі замовкли.