Глава дев'ята.

Вони виїхали ще до того, як небо почало світліти.

Містечко спало глибоким, передсвітанковим сном — найміцнішим, який буває лише за годину до пробудження.
Над річкою висів густий, майже нерухомий туман, схожий на дихання самої землі.
Дахи будинків вкривала холодна роса, що осіла на черепиці й дереві. І в ній, мов у дзеркалі, відбивалися перші натяки на майбутній світанок.

У цей час зазвичай навіть найранніші господарі лише починали ворушитися у своїх оселях. Хтось виходив перевірити худобу, хтось розпалював піч, хтось ставив воду для ранкової кави.
Містечко прокидалося повільно, поступово, без поспіху — так, як прокидається все живе, що живе за сонцем, а не за годинником.

Але цього разу тишу розірвав зовсім незвичний звук.

Глухий, потужний гуркіт двигунів — не тарахкотіння старенького трактора мірошника, не цокання копит по бруківці, а важкий, насичений бас трьох величезних позашляховиків.

Один за одним вони рушили від будинку.

Спершу повільно, майже обережно — широка гума м'яко прокотилася по притоптаній землі подвір'я. Потім упевненіше, виїжджаючи на головну вулицю.

Перед початком руху спалахнуло світло.

Фари прорізали темряву широкими білими смугами — різкими, сліпучими, невблаганними. А слідом за ними ожили додаткові прожектори на дахах.
Вони спалахнули майже одночасно, заливаючи все навколо таким яскравим, холодним світлом, ніби посеред ночі хтось увімкнув маленьке штучне сонце.

Промені ковзали по стінах будинків, зазирали у вікна, наче спалахи від величезної пожежі поблизу.
Вихоплювали з темряви деталі, яких ніхто не просив показувати: стару яблуню біля паркану, залишений на подвір'ї віз, сонного собаку, що схопився на ноги й зайшовся тривожним гавкотом.

У кількох оселях загорілося світло — тепле, жовте, зовсім не схоже на те, що розбудило їхніх мешканців.

Люди прокидалися, підходили до вікон, відсували фіранки й здивовано вдивлялися в сліпуче світло там де зараз мала бути темрява, намагаючись збагнути, що відбувається. Їхні обличчя — сонні, стривожені, здивовані — на мить з'являлися в прямокутниках вікон і зникали.

Для тихого містечка, де найгучнішим ранковим звуком зазвичай був крик півня, скрип хвіртки чи далекий стукіт молота в кузні, колона осяяних блискучих машин серед ночі виглядала майже як прибуття інопланетного десанту.

— Що вони там роблять? — сонно пробурмотів хтось за фіранкою, і його голос прозвучав глухо, ніби крізь подушку.

— Поїхали в гори, — відповів інший голос, старший, спокійніший.

— Наче війна почалася... Шуму майже як від танків...

Але справжніми глядачами цієї процесії — мимовільними, безмовними й наляканими — були не люди.

На деревах над дорогою заворушилися сполохані птахи. Вони злітали з гілок раніше часу, ще до перших променів сонця, і їхні крила шуміли в темряві розгублено й безладно.
Сонні дрозди, які зазвичай починали свій ранковий концерт лише з першим теплом, тепер металися між стовбурами, не розуміючи, чому ніч скінчилася так раптово. Чи це раптовий холодний світанок, чи вже кінець світу...

Десь у кущах на узбіччі стрепенувся заєць, що мирно сидів, причаївшись до світанку. Його довгі вуха притиснулися до спини, а серце забилося часто-часто. Він не знав, що це за світло, але інстинкт кричав про невідому небезпеку.

Нічні тварини, які ще не встигли забратися у свої схованки, завмерли, не розуміючи, що за дивний білий день раптом виник посеред темряви.
Для них світло автомобільних прожекторів було не світанком. Не знаком того, що світ прокидається до нового дня.
Це було щось чуже. Непередбачуване. Шумне. Воно не обіцяло тепла й безпеки — воно загрожувало.

Микола Коваль сидів у першому джипі поруч із Даніелем Гарпером і мовчки дивився вперед. Його спина була рівною, руки спокійно лежали на колінах. Але в кутиках очей — у тих дрібних зморшках, що їх залишили роки під відкритим небом, — ховалася напруга.

Він не сказав нічого, але його обличчя стало трохи іншим. Більш зосередженим. Більш закритим.

Не через машини. Не через людей.

Він знав те, чого не знали ці п'ятеро чоловіків у дорогому одязі: будь-яка подорож починається не з того моменту, коли людина ступає на стежку.
Вона починається з першого сліду, який вона залишає.
Звук двигунів — це слід. Вихлопні гази — це слід. Світло, що розбудило птахів раніше часу, — це теж слід.

Позаду них уже залишалися ці сліди. Невидимі для тих, хто не звик помічати. Але дуже помітні для лісу.

— Треба було їхати тихіше, — нарешті сказав він.

Його голос прозвучав рівно, без докору, але в тиші салону він здався несподівано важким.

Даніель, який саме дивився на панель приладів, повернув голову.

— Ми когось розбудили?

— Не тільки людей.

Директор не одразу зрозумів. Він нахмурився, його пальці, що тримали кермо, ледь помітно стиснулися.

— Ви про тварин?

Микола кивнув. Його погляд був спрямований уперед, на дорогу, що зникала в темряві. Десь дуже далеко, за сліпучою плямою світла.

— Ліс прокидається за сонцем.

Він подивився у бокове вікно на темні дерева, що пропливали повз, вихоплені з пітьми світлом фар.

— А ми змусили його прокинутися за нами.
Ми влаштували майже екологічну катастрофу... Ми зламали ранок великій кількості живих істот...

Останні слова прозвучали тихо, але вагомо. Це не був крик, не було звинувачення. Це була констатація факту, від якої чомусь стало незатишно.

Даніель кілька секунд мовчав. Він дивився на дорогу, потім — на Миколу, потім — знову на дорогу.
Його обличчя, освітлене приладами, було задумливим.
Потім він простягнув руку, взяв рацію, що лежала між сидіннями, і коротко сказав щось іншим водіям.
Це повідомлення було не зрозуміле Миколі, — специфічні фрази зі сленгу водіїв всюдиходів.

Через хвилину додаткові прожектори на дахах згасли.

Не всі одразу — спочатку на другій машині, потім на третій. Залишилися лише звичайні фари. Вони перемкнулися на ближнє світло.
Таке світло було м'якшим, менш агресивним, і тепер воно не різало темряву, а лише вказувало шлях.