Глава восьма.

Ніч повільно, нечутно опустилася на містечко, оповиваючи його темрявою — густою, справжньою, не розбавленою неоновим світлом вітрин і вуличних ліхтарів.

За вікнами старого будинку вже давно стихли останні голоси сусідів.
Лише річка внизу, під пагорбом, продовжувала свою нескінченну тиху розмову з камінням — розмову, що тривала століттями й не потребувала жодного свідка.
Іноді десь далеко в темряві, за останніми будинками, перегукувалися нічні птахи. І їхні голоси були схожі на запитання, кинуті в порожнечу без відповіді.

У кімнатах одна за одною згасали лампи, залишаючи по собі лише теплий запах гасу й ледь помітний слід диму.

П'ятеро гостей, які звикли до зовсім іншого світу — до шуму великих міст, гулу літаків, безперервних дзвінків телефонів, вібрації повідомлень, гудіння кондиціонерів і нескінченного руху, — раптом опинилися в тиші.
У справжній, глибокій, майже первісній тиші, яка не приховувала нічого, крім власної глибини.

І ця тиша виявилася незручною для тих, хто від неї відвик.

Вона не відволікала, не розважала, не давала спокою. Вона просто була — як старе дзеркало, в якому раптом бачиш власне відображення без жодних прикрас.

Даніель Гарпер лежав ще одягнений на заправленому широкому ліжку в найбільшій спальній кімнаті на другому поверсі.
Він ще не погасив лампу.
Його тіло втомилося за день — не стільки фізично, скільки від напруги переговорів, які пішли зовсім не так, як він планував.
Але мозок не хотів відпочивати. Він машинально прокручував події дня: розмови, обличчя, реакції людей.

Особливо — реакцію мисливця. Їхнього провідника. Миколи.

Цього невисокого чоловіка зі спокійними очима, який говорив тихо, але кожне його слово падало важко, як камінь у воду.
Який відмовився від грошей, навіть не порахувавши їх.
Який віддав пачки крамареві так буденно, ніби це був не цілий статок, а жменя камінців.

Щось у цьому чоловікові не давало Даніелю спокою.

За дверима почулися тихі кроки, а потім — обережний стукіт.

— Ти ще не спиш? — голос Роберта звучав приглушено, але в ньому не було звичної бадьорості.

— Ні. Не сплю. Заходь.

Двері прочинилися, і на порозі з'явився фінансовий директор. У тьмяному світлі лампи його обличчя здавалося втомленим, а рудувата борода була скуйовджена — він явно намагався заснути, але так само безуспішно.

— Дивні вони люди.

Даніель повернув голову на подушці.

— Хто?

— Місцеві.

Роберт зайшов і важко опустився в старе шкіряне крісло біля вікна. Крісло тихо рипнуло, приймаючи його вагу. Він дивився кудись у темряву за склом, де ледь вгадувалися обриси дерев.

— Я за ці дні спілкувався із кількома місцевими. Був такий чоловік біля крамниці — високий, худорлявий, із люлькою.
Ще один, старший, стояв біля дороги, дивився на наші машини.
І навіть із місцевим шерифом перекинувся кількома словами.

— І як пройшло? Які враження? — Даніель підвівся на ліктях.

— Усі відмовилися. Не однаково... Але результат той самий... Відмовилися...

Даніель усміхнувся самими кутиками губ.

— Через гроші? Саме після цього розмова швидко згасала?

— Саме це дивно. Про життя в містечку... Про природу... Вони всі розмовляли спокійно...

Роберт похитав головою, і його борода хитнулася.

— Я навіть не пам'ятаю їхніх імен, — додав він, і в його голосі прозвучала нотка розгубленості. — Та й навіщо? Вони ж усе одно не погодилися.

Він трохи нахилився вперед, спираючись ліктями на коліна. Світло лампи вихопило з темряви його міцні руки, складені в замок.

— Розумієш? Я пропонував їм суми, за які багато людей змінили б усе своє життя. Купили б новий дім, відправили б дітей у найкращі школи, поїхали б у подорож навколо світу... А вони просто сказали «ні».

— Навіть не почали торгуватися? Не пропонували свої умови?

— Навіть не почали. Після пропозиції грошей вони відмовлялися...
Не однаково... Але відмовлялися... Намагалися відмежуватися від нас...
Наче я шукаю зрадника... Того, хто відкриє ворота фортеці перед ворогами вночі...

Роберт зробив паузу.

— Один із них — той, із люлькою, — просто подивився на мене так, ніби я запропонував йому продати рідного брата. Нічого не сказав, просто похитав головою й пішов.

Даніель мовчав. Занурився в роздуми.

Він теж це помітив. У їхньому світі люди рідко відмовлялися від вигідної пропозиції. Зазвичай питання було лише в цифрі. Якщо перша сума не працювала — збільшували другу пропозицію. Якщо друга не працювала — знаходили інший аргумент.
А тут... Тут люди просто не хотіли брати участь у їхніх справах.

— Найбільше мене здивував шериф, — продовжив Роберт, потираючи втомлені очі.

— Чим саме? Що він сказав?

— Майже те саме, що й Микола.

Він усміхнувся — але не весело, а радше задумливо.

— Спокійно, без жодної агресії, пояснив, що ліс — не місце для розваг. Не атракціон на ярмарку.
Що ми не можемо просто приїхати, купити дозвіл і робити все, що заманеться.
Що є правила — не писані, не в законах, а десь... глибше.

— Звучить розумно. Про правила...

— Так. З їхнього погляду це дуже правильно і переконливо...

Роберт на мить замовк, вдивляючись у темряву за вікном.

— Але дивно. Дуже не звичне відношення до природи...

Даніель повністю сів на ліжку.

— Чому? Схоже на екологічних активістів які захищають китів, слонів і дикі хащі?

— Бо вони справді не схожі на людей, які щось приховують або хочуть нажитися.

Він перевів погляд на Даніеля.

— Вони просто... живуть інакше. Не так, як звикли ми... Не так як живуть у великих містах...

Ці слова повисли в повітрі.

Живуть інакше.
Чесніші.
Не брешуть.

За стіною щось рипнуло — хтось іще не спав. Потім за дверима почулися тихі кроки й голос Віктора:

— Ви ще не спите? Вирішили поділитися висновками?

— Ні, не спимо, — відповів Роберт, обертаючись до дверей. — Приєднуйся.