Глава сьома.

Ще до того, як у будинку запалили лампи й почалися неспішні вечірні розмови, гості завершили останні приготування до ранкового виїзду.
Вони звикли до залізного експедиційного порядку: все мало бути готове заздалегідь. Жодних гарячкових пошуків речей у темряві, жодного хаосу перед відправленням.
Спорядження — це не просто купа дорогих іграшок. І якщо хтось не покладе потрібну дрібничку на відведене місце, шукати її потім можна годинами.

На подвір'ї перед будинком, під світлом потужних ліхтарів, що різко вихоплювали з темряви старі липи й кам'яну огорожу, п'ятеро чоловіків востаннє перевіряли спорядження.
Вечір тільки починав згущуватися, але містяни більше звикли до електричного світла, ніж до повільного згасання неба.

Дорогі кейси зі зброєю зайняли свої місця в багажниках. Герметичні контейнери з їжею, аптечки, навігаційне обладнання, акумулятори, рації, фотоапаратура — все було складено з тією ретельною точністю, яка досягається лише роками практики.
У потрібний момент будь-яку річ можна було дістати, не витрачаючи зайвих секунд на пошуки.

На дахах джипів уже лежали закріплені ременями експедиційні ящики — важкі, герметичні, із чіткими маркуваннями.
Позашляховики виглядали так, ніби готувалися до подорожі через пустелю, безлюдну тундру чи гірський перевал на іншому континенті.
Хоча попереду на них чекали лише гори, ліс і стежки, якими місцеві ходили десятиліттями — без жодного ящика, з однією торбинкою та рушницею за плечима.

Микола Коваль спостерігав за цими приготуваннями мовчки. Він стояв трохи віддалік, спершись плечем на стару липу, і його силует майже зливався з тінню дерева.
Його трохи дивувало — ні, навіть не дивувало, а викликало тиху, спокійну задуму — скільки речей люди можуть взяти з собою, коли бояться залишитися без чогось необхідного.
Або чогось не дуже потрібного, але звичного.

У його власній хатині в лісі весь запас життя вміщався на кількох полицях.
Усі речі можна було скласти в один мішок — той самий, з яким він колись прийшов сюди після війни.
Уроки війни й дикого лісу — вони вчать одного: зайве тягне донизу.
Ніж. Сокира. Рушниця. Мотузки. Кілька казанків. Миски. Кружки. Ложки. Виделки. Відро. Сіль. Сірники. Запас крупи. Олія. Запасний одяг. Друга пара взуття. Гасова лампа. Пляшка гасу.
Деякі речі він мав роками, — добротні, надійні, без жодної зайвої деталі.

А тут п'ятеро людей везли обладнання, вартість якого могла б забезпечити ціле містечко на кілька років уперед.

Але він не засуджував. Микола не ставився зверхньо. Він спостерігав збоку.
Ліс однаково не дивився на ціну речей. Він дивився на те, як людина їх носить.

Коли все було складено, залишили лише те, що знадобиться для сніданку. Невеликий запас їжі — нарізані тонкими скибками сир і копчене м'ясо, загорнуті в прозору плівку. Вечірній хліб із місцевої пекарні, який ще зберігав ледь вловимий запах печі. Термоси з гарячим чаєм і кавою. Фрукти.
Легкий сніданок із бутербродів — те, що можна з'їсти швидко, не розпалюючи вогню й не витрачаючи дорогоцінного ранкового часу.

— Не беріть зайвого, — тихо нагадав Микола, коли помітив, як Олівер намагався прикріпити до свого рюкзака ще одну невелику сумку.

Олівер завмер, тримаючи сумку в руці.

— Це лише маленька камера.

Микола кивнув.

— Акумулятор до неї?

— Так.

— І запасний?

— Так.

— Ще й другий запасний?

Олівер трохи зніяковів і замовк. Його пальці, що стискали ремінець сумки, трохи розслабилися.

— Так.

Микола лише подивився на нього — тим самим спокійним, трохи втомленим поглядом людини, яка надто добре знає, що означає нести зайву вагу в гору.

— На схилах гори ви будете носити не лише саму камеру. Ви будете носити всі ті акумулятори. Кожен їхній грам. Грами, помножені на кілометри шляху і метри підйому... На години втоми...
І коли на висоті кожен крок даватиметься важче, ви згадаєте цю сумку.

Олівер усміхнувся — трохи зніяковіло, але без образи. Він відклав один акумулятор, потім, трохи повагавшись, другий.

— Добре. Один залишу. Основний, без запасних.

— Мудре рішення. Запаси можна робити у схованках, а не у рюкзаку за плечима...
Зі схованки речі можна взяти пізніше.
Вагу рюкзака доведеться носити за плечима весь час.

Олівер закинув рюкзак на плече, приміряючи його вагу.

— Начебто не дуже важкий...
А ви завжди так мало берете?

Микола поправив ремінь на своїй старій полотняній сумці — тій самій, що бачила з ним перші роки в лісі.

— Беру лише те, що може знадобитися.

— А як знати, що саме знадобиться?

Мисливець подивився на темний ліс за будинком. Звідси, з освітленого подвір'я, він здавався суцільною чорною стіною, але Микола знав: там, за першими смереками, починається зовсім інший світ.

— Треба прожити там достатньо довго, — сказав він нарешті. — Зрозуміти те життя. Перестати боятися того, що тобі чогось не вистачить. І тоді ти перестанеш брати зайве.

Цю відповідь не всі зрозуміли. Віктор, що стояв поруч і перевіряв заряд батарей, лише знизав плечима. Роберт хмикнув — не зневажливо, а задумливо. Даніель, який саме закривав багажник, на мить завмер і подивився на Миколу, ніби хотів щось запитати, але не наважився.

Але всі запам'ятали ці слова. Можливо, розуміння прийде пізніше — там, на стежці, коли плечі натрудять лямки рюкзака.

Перед сном усі ще раз звірили час на годинниках.
Це був короткий, дуже символічний епізод.

П'ятеро наручних годинників — дорогих, швейцарських, деякі вартістю як кілька автомобілів — були звірені до секунди. А звірялися всі вони за дешевим годинником у пластиковому корпусі. Що регулярно виставляється за місцевим сонцем...

Виїзд — о четвертій ранку. Без запізнень. Краще мати хоч пів години запасу, ніж потім поспішати й збивати дихання на перших же схилах.

Без довгих зборів. Без ранкової метушні. Без гарячкових пошуків забутих речей.