Глава шоста.

Трохи раніше до цього, перш ніж усі розійшлися по кімнатах, старший із гостей раптом підвівся, ніби згадав про щось важливе.
Він обвів поглядом присутніх — мисливця, що стояв біля дверей, крамаря, що саме розглядав карту на столі, своїх супутників, які допивали останні ковтки чаю, — і несподівано всміхнувся.

— Дивно виходить, — промовив він, і в його голосі прозвучала самоіронія. — Ми вже пів дня сперечаємося, завтра разом підемо в гори, довіряємо цьому чоловікові свої життя... а досі не знаємо навіть імен один одного.
Через все це... ми забули просто познайомитися...

У кімнаті пролунало кілька здивованих вигуків, а потім — сміх. Справді, за цілий день ніхто так і не спромігся представитися.
Спочатку була суперечка в крамниці, потім — торг, потім — сповідь, яка вибила всіх із колії, а потім — обід, приготування, вечеря, під час якої говорили про щось значно важливіше за імена.

Мисливець ледь кивнув.

— Справді.

Чоловік зробив крок уперед і простягнув руку. Жест був відкритим, майже дружнім.

— Мене звати Даніель Гарпер. Я генеральний директор корпорації. Колеги чомусь вважають, що я не вмію відпочивати, тому й затягнув їх у цю подорож.

Тепер, коли він говорив не про гроші й не про умови, а просто представлявся, у його голосі з'явилося щось людське.
Йому було трохи за п'ятдесят.
Високий, широкоплечий, із коротко підстриженим сивим волоссям, яке сріблилося на скронях, і уважними сірими очима, що звикли швидко оцінювати ситуацію.
Засмага на обличчі була рівною, але неприродною — так засмагають не рухаючись під відкритим небом, а лежачи на дорогих курортах чи в солярії.
Його рухи були стриманими, економними. Він звик, що достатньо кількох слів — і десятки людей починають виконувати наказ.
Але зараз він не наказував. Він просто знайомився.

— Роберт Коллінз, — підвівся кремезний чоловік із густою рудуватою бородою, в якій уже пробивалася перша сивина. — Фінансовий директор. Тобто людина, яка весь цей час подумки рахувала, у скільки нам обійдеться ця подорож.

Він усміхнувся широко, відкрито, і ця усмішка була схожа на нього самого — гучна, щира, трохи незграбна.
Роберт майже весь вечір жартував, розряджаючи напругу, що виникала в розмовах.
Але уважний погляд його темно-карих очей видавав звичку миттєво рахувати будь-які ризики й витрати.
Він був кремезним, із широкими долонями, що здавалися більше пристосованими для фізичної роботи, ніж для фінансових звітів.
У його рухах була певна важкість, але водночас і впевненість.

— Віктор Чень, — коротко мовив наймолодший з компанії підводячись.

Стрункий, підтягнутий, років сорока на вигляд.
У нього було гладке, майже без зморщок обличчя з різкими вилицями, темне волосся, зачесане назад із бездоганною точністю, і розумні темні очі.
Протягом усього вечора він майже не випускав із рук телефон або фотоапарат, наче світ навколо існував лише для того, щоб бути збереженим на екрані.
Здавалося, він звик дивитися на світ крізь об'єктиви та дисплеї — і лише іноді, забувшись, опускав руку з телефоном, щоб просто подивитися на співрозмовника.

— Мартін Альварес, — пролунав низький, спокійний голос.

Наймовчазніший із компанії.
Засмагле обличчя, густе чорне волосся, акуратно підстрижена борода. У нього були темні, майже чорні очі, які дивилися уважно й трохи відсторонено — так, як дивляться люди, що звикли більше слухати, ніж говорити.
Коли він мовчав, про нього майже забували.
Але коли вже щось казав — решта зазвичай дослухалася, бо його рідкісні слова завжди були точними й обдуманими.

— Олівер Шоу, — представився останній із гостей.

Невисокий, худорлявий чоловік у легких окулярах із тонкою металевою оправою.
Попри дорогий мисливський одяг, який сидів на ньому трохи незграбно, він більше нагадував університетського професора чи академіка, ніж мисливця. Його пальці були довгими й тонкими — пальці людини, що звикла гортати сторінки, а не натискати на спусковий гачок.
Саме він протягом усього вечора ставив найбільше запитань про рослини, каміння, маршрути. Саме він найуважніше слухав розповіді мисливця про ліс.

Коли всі погляди звернулися до місцевого, той на мить завагався.
Він не звик бути в центрі уваги.
Його життя в лісі не потребувало представлень — там усе було зрозуміло без слів. Ніхто не питав імені. Не перевіряв документи.
Він трохи ніяково потер долонею підборіддя — жест, що видавав збентеження.

— Микола Коваль.

Він сказав це тихо, але в тиші кімнати його голос прозвучав чітко.

На вигляд йому було років сорок п'ять. Може, сорок вісім.
Сонце й вітер давно стерли точний вік із його обличчя, залишивши на ньому сітку дрібних зморщок навколо очей і глибокі складки біля рота — ознаки людини, що багато часу проводить просто неба.
Темно-русяве волосся вже починало сивіти на скронях, а коротка, трохи недбала борода приховувала старий шрам на підборідді.
Долоні були широкими й шорсткими від сокири, мотузок і рушниці — долоні людини, що все життя працювала руками.
Очі — світло-сірі, спокійні, глибокі. Такі очі бувають у людей, які більше слухають, ніж говорять. У них не було ні виклику, ні страху. Лише уважне, спокійне очікування.

Він носив стару полотняну сорочку, вицвілу від часу й прання, потерту шкіряну безрукавку, міцні штани й високі черевики, неодноразово підшиті власноруч.
На поясі висів добре доглянутий револьвер у темній кобурі й ніж із руків'ям із оленячого рогу — речі, що бачили багато років служби.
Усе його спорядження виглядало простим, але було підігнане під господаря так само точно, як дорогий костюм шиють на замовлення.
Жодної зайвої деталі.
Жодної прикраси.
Лише те, що потрібно.

Останнім назвав себе господар будинку. Він усміхнувся широко, і його обличчя одразу стало ще добродушнішим.

— А мене, щоб уже всі знали, звати Петро Бойко, — мовив він, витираючи руки об фартух. — Я власник крамниці, в якій ви сьогодні познайомилися.