Глава п'ята.

Після вечері розмова стала невимушенішою.

Зникла та напруга, що висіла в повітрі вдень у крамниці. Зникли спроби тиснути, торгуватися, переконувати. Чужинці вже не здавалися такими зверхніми, як кілька годин тому. Принаймні, вони більше не намагалися отримати бажане за допомогою грошей. Щось у них змінилося — можливо, спокійна впевненість мисливця зробила те, чого не могли зробити жодні аргументи.
Або тому що черговий етап плану виконано – провідника знайдено. Нарешті. Після стількох зусиль.

Вони розповідали про свої подорожі.

Про полювання в саванах Африки, де трава вища за людський зріст, а леви дивляться на тебе так, ніби ти — лише чергова антилопа.

Про табори серед арктичних льодів, де тиша така глибока, що чути, як б'ється власне серце і тріщить лід десь в глибині.

Про ночівлю в пустелі, де зоряне небо здавалося ближчим за землю, а пісок повільно остигав після денної спеки. І ніч ставала холодною.

На екрані планшета змінювали одна одну фотографії. Тут була дика приррда.

Ось величезний слон на тлі заходу сонця.

Ось лев, що дивиться просто в об'єктив.

Ось ведмідь гризлі біля річки тримає лосося в зубах.

Ось акула, що розрізає плавником бірюзову воду.

Ось вершина, вкрита снігом, на тлі бездонного синього неба.

Ось джунглі, де крізь листя пробиваються стовпи світла.

Мисливець уважно слухав.

Іноді ставив короткі запитання.

Не про вартість експедицій. Не про готелі. Не про літаки. Не про те, скільки коштував дозвіл на полювання.

Його цікавило інше.

— А що найбільше запам'яталося? Що з того варто згадувати через багато років?

Це просте запитання на мить збентежило співрозмовників.

Вони звикли розповідати про трофеї. Про те, що вполювали. Про те, що привезли додому. Про фотографії, якими можна хизуватися перед колегами.
А це запитання було не про здобич. Воно було про щось глибше.

Один із них — той, що за вечерею найбільше говорив про сири, — замислився. Його погляд став відстороненим, ніби він дивився кудись далеко за межі цієї кімнати.

— Знаєш... мабуть, не саме полювання.

Він трохи помовчав, згадуючи.

— Одного разу ми всю ніч сиділи біля вогню в пустелі. Просто мовчали. Ніхто не говорив. Ніхто не діставав телефон. Ми просто дивилися на зорі. І я пам'ятаю це краще, ніж будь-який трофей. Тоді дуже добре виходило замислюватися про всесвіт і своє життя в ньому... Про своє значення в історії світу...

Інший додав, і його голос був тихішим, ніж зазвичай:

— А я досі згадую запах дощу в Кенії. Злива не зупинялася три дні... Ми сиділи в наметах, слухали, як вода барабанить по тенту. Потім ще два дні чекали, поки зникнуть калюжі... Добре, хоч намети не змило в річку...
Але цей запах — мокрої землі, трави, свіжості — я не забуду ніколи.

Третій засміявся — щиро, по-дитячому, і цей сміх був зовсім не схожий на той нервовий смішок, що звучав удень:

— А мені найбільше запам'яталося, як мавпи вкрали наш сніданок. Ми відвернулися на хвилину, а вони вже тягнуть усе, що можна вкрасти. І жбурляли з дерев по нас консервами! Одна банка влучила Томасу просто в плече. А потім вони сиділи на гілках і кричали на нас — мабуть, лаялися по-своєму.

Усі засміялися. Навіть мисливець ледь усміхнувся.

Уперше за день вони говорили не про трофеї.

А про життя. Про справжнє життя і власні відчуття.
Не намагаючись тим вразити інших, не міряючись, у кого історія крутіша. Просто згадували.

І в цьому було щось дуже людське. Щось, що ріднило їх із тими, кого вони вдень намагалися купити.

Годинник на стіні показував майже десяту вечора, коли мисливець підвівся з-за столу.

У кімнаті стихли розмови. Усі подивилися на нього — хтось із подивом, хтось із цікавістю.

— Нам час вкладатися відпочивати.

— Уже? — здивувався наймолодший, той самий, що показував фотографії трофеїв. — Рано ж іще. У місті в цей час тільки починається справжнє життя.

Мисливець кивнув. Він не сперечався.

— Для містечка — можливо. І для великих міст, які можуть не засинати ніколи...
Але ми плануємо піти в гості до лісу і скель. А там — інший розклад. Їхній.

Він підійшов до вікна.

За склом уже згущувалася темрява літньої ночі. Над річкою підіймався легкий туман, білий і густий, як молоко. За чорним силуетом лісу, що зубчастою стіною підіймався на обрії, одна по одній спалахували зорі — спочатку бліді, потім дедалі яскравіші.

Він обернувся до гостей.

— Ми вирушаємо ще до світанку. Треба встигнути пройти відкриті схили, поки сонце не почне пекти каміння. У спеку підніматися набагато важче. А звірі в цей час уже підуть у затінок — і ви їх просто не побачите.

Старший директор кивнув. Тепер він сприймав ці слова не як забаганку, а як слушну пораду.

— О котрій виїзд?

— О четвертій. Бажано ще раніше.

У кімнаті пролунало кілька невдоволених зітхань. Хтось тихо простогнав. Хтось потер очі, уявляючи, як невдовзі прокидатиметься в повній темряві.

— Це ж серед ночі...

Мисливець ледь усміхнувся — тепло, майже по-батьківському.

— Для людей. Точніше, для людей з міста...

Він зробив коротку паузу, а потім додав уже серйозніше:

— Гори живуть за своїм розкладом. І той, хто хоче їх побачити, має до нього пристосуватися.
Не навпаки.

Він на хвилину замовк, а потім знову заговорив. І хоча його голос був тихим, у кімнаті стало зовсім тихо.

— Сьогодні ви багато говорили про гроші. Про те, що можна купити, куди полетіти, що привезти додому.

Він сказав це без докору. Лише як спостереження.

— Запам'ятайте одну просту річ.

Він обвів поглядом кожного з п'ятьох.

— Гроші вирішують дуже багато.

Пауза.

— Але не все.

Ніхто не озвався. Навіть наймолодший, що завжди мав що сказати, мовчав.

— Вони можуть купити найкраще спорядження. Найдорожчу машину. Найшвидший літак.

Він перевів погляд на вікно, за яким спалахували зорі.