Глава четверта.

До своєї лісової хатини мисливець того дня вже не повернувся.

Спочатку він збирався йти аби віднести покупки.
Думка про звичну стежку, про знайомий скрип мосту через потік, про тишу рідних смерек манила його так само, як завжди.
Він уже уявив, як ітиме знайомою стежкою, як останній відрізок шляху йтиме вже в сутінках, орієнтуючись не стільки очима, скільки пам'яттю тіла.
Але його вмовили.

— До мене звідси пів дня дороги, — спокійно сказав він, поглянувши на сонце. — Вийду зараз — до ночі буду вдома. А завтра ще затемна вийду, і до світанку буду тут.

Він говорив про це так буденно, як інші говорять про похід до сусідньої крамниці.
Але чужинці швидко зрозуміли: ранній вихід для них означає майже безсонну ніч, а відсутність провідника може зруйнувати всі плани.

— Навіщо вам двічі ходити цією дорогою? — переконував старший, і в його голосі не було звичного командирського тону. — Залишайтеся в містечку.
Ми винайняли великий будинок, місця вистачить усім. Відпочинете, а завтра вирушимо разом.

Крамар, який стояв поруч і чув розмову, теж підтримав цю думку. Він кивнув мисливцеві — не як продавець покупцеві, а як сусід сусідові:

— Залишайся. Справді так буде простіше. І тобі, і їм.

Мисливець трохи помовчав.
Він не звик ночувати не вдома, не в дикому лісі. Навіть це містечко все ж таки було містом.
На землі під кущем можна спати спокійніше, ніж серед великої кількості людей.
Природа надійніша за людей.

Але в цій пропозиції була слушність. 
Зрештою, він кивнув:

— Гаразд. Але виїжджаємо дуже рано.

— Домовилися.

Будинок, який винайняли гості, колись належав найбагатшій родині містечка. Просторий, двоповерховий, із широкою верандою, різьбленими дерев'яними колонами біля входу, кам'яним каміном і великими вікнами, що виходили на річку. Він стояв трохи осторонь інших осель. Вдень у його вікна заглядали старі липи, а вночі було чути, як унизу, на перекатах, шумить вода.

Колись тут жила родина, яка вважалася місцевою елітою. Тепер від тих часів залишилися лише добротні стіни та запах старого дерева в кімнатах.

Зараз усередині знайомий будинок більше нагадував штаб експедиції.

Коли мисливець переступив поріг, він на мить завмер.

На столах, застелених паперовими картами, працювали відкриті ноутбуки, випромінюючи холодне синє світло.
Заряджалися рації, світилися екрани планшетів, ритмічно блимали зарядні станції.
Біля стін стояли рівними рядами дорогі кейси зі зброєю — акуратно складені, з герметичними замками. Поруч — рюкзаки, ящики з набоями. Кілька дронів, складених, як сплячі комахи.  Камери, запасні батареї, якісь електронні прилади, призначення яких мисливець навіть не міг угадати.

Він повільно обвів усе це поглядом.

Стільки речей. Стільки всього.
Він подумав, що за все своє життя — за довгі роки війни, за роки в лісі — користувався меншою кількістю предметів, ніж ці люди взяли з собою на кілька днів.

— Проходьте! — привітно запросив старший, помітивши його затримку. — Будьте як удома.

Великий дубовий стіл було швидко накрито для обіду.

Мисливець спершу навіть не знав назв половини страв.

Тут були тонко нарізані сири — кожен зі своїм запахом і текстурою, привезені з різних країн, із назвами, що звучали як музика далеких міст. Копчена риба, нарізана напівпрозорими скибками. Чорна й червона ікра у скляних банках. Хамон, який один із чужинців нарізав просто зараз, тримаючи ногу на спеціальній підставці. Мариновані морепродукти в оливковій олії. Екзотичні фрукти, яких мисливець ніколи не бачив — якісь волохаті, колючі, яскраві, ніби іграшкові. Різноманітні соуси в пляшечках. Дорогі вина в темних пляшках і напої в посудинах химерної форми.

Від різноманіття незнайомих запахів трохи паморочилося в голові.

Один із гостей, помітивши його розгубленість, усміхнувся — але не зверхньо, а радше заохочувально:

— Спробуйте ось це. Його готують лише в Японії. Рецепту понад двісті років.

Інший одразу підсунув іншу тарілку:

— А це прилетіло саме для нас з Іспанії. Хамон від одного фермера, він робить його лише для своїх.

— Оцей сир дозрівав понад три роки. Відчуваєте? Горіховий присмак.

— А цей шоколад виробляють лише невеликими партіями, вручну.

Мисливець чемно куштував потроху.

Усе було смачним. Деякі страви — справді незвичайними, з відтінками, яких він ніколи не відчував. Усе було найвищої якості — добірне, рідкісне, найдорожче.

Та десь глибоко всередині він із несподіваною ясністю зрозумів, що після довгого дня в лісі миска гарячої юшки з дичини, звареної на багатті, приносила йому не менше задоволення.
А може, й більше — бо коли людина має потребу в чомусь дійсно необхідному, розкоші втрачають для неї значення.

Ситий не розуміє голодного не тому, що він поганий, а тому, що він забув, як це — бути голодним.
Голодний цінує їжу за те що вона насичує, а не тому що вона особлива, рідкісна, дивна чи привезена здалеку...

Але про це він зараз не сказав.

Вони ще не готові зрозуміти.
Зараз вони під владою свого багатства — як під владою наркотику, що дає ілюзію всесильності. І різко позбавляти її — не допомогти, а лише розізлити.