Глава третя.

Чужинців уже два дні обговорювало все містечко. Такого тут не пам'ятали з часів, коли п'ятдесят років тому через перевал пройшов бурий ведмідь-шатун і наробив переполоху. Але тоді хоча б знали, чого чекати. Зараз — ні.

Їх було п'ятеро. П'ятеро чоловіків років сорока-п'ятдесяти, бездоганно поголених, у дорогому мисливському одязі, який виглядав так, ніби жодного разу не бачив справжнього лісу. Їхні куртки не мали жодної подряпини, жодної плями бруду. Їхні черевики були начищені до дзеркального блиску. Вони пахли дорогим одеколоном — запахом, якого в цьому містечку не знали і який здавався тут майже непристойним.

Кожен їхній рух видавав звичку наказувати.

Вони не просили — вони очікували, що будь-яке їхнє бажання буде виконане. Причому негайно. Без запитань. Без вагань.

До містечка вони прибули на трьох величезних позашляховиках. Машини здавалися чужорідними серед дерев'яних будинків і кінних возів. Лаковані боки виблискували на сонці, дзеркала відкидали сліпучі відблиски, а широкі колеса залишали на старій ґрунтовій дорозі глибокі сліди. Місцеві жителі озиралися на ці машини, як на прибульців з іншого світу — це, за великим рахунком, і було правдою.

Один із місцевих механіків, старий чоловік, який колись працював у великому місті й досі згадував ті часи з незрозумілою сумішшю гордості й полегшення, що вони минули, лише присвиснув, побачивши ці автомобілі.

— Та кожен із них коштує, як невеликий літак...

Ніхто не став сперечатися. Та й сенсу не було.

Машини проїхали вулицями містечка, розлякуючи курей, змушуючи собак заходитися тривожним гавкотом, а людей — притискатися ближче до парканів. Шум двигунів був чужим і неприємним у цьому місці, де звикли до стукоту копит і скрипу коліс. Тут найгучнішим транспортом були старенькі трактори та вантажівки, на яких приїздили щось купувати.

Перед найбільшим будинком — старою садибою з колонами біля входу й великим садом — машини зупинилися. Один із чужинців вийшов. Він стояв, задерши голову, розглядаючи фасад, і в його позі було щось від оцінювального погляду покупця, який прийшов на ринок.

Колись цей будинок належав найбагатшій родині в містечку. Але років десять тому останній нащадок продав його, бо вирішив переїхати до великого міста з «цієї глушини». Будинок придбав власник крамниці — не тому, що потребував такого простору, а тому, що не хотів, аби гарна будівля стояла пусткою і повільно вмирала.

Дізнавшись де шукати власника, чужинці попрямували до крамниці, щоб домовитися про оренду кількох кімнат.

— Вони приїхали сюди і почали мене вмовляти, — розповідав крамар, і в його голосі чулося щось середнє між розгубленістю і тривогою. — Хотіли, щоб я здав їм кімнати на другому поверсі. На тиждень. Але навіть якщо поїдуть раніше — сума не зменшиться. Якщо залишаться довше — платитимуть за кожен тиждень наперед.

Він трохи помовчав.

— І знаєш... Вони почали з величезної суми. На ці гроші можна збудувати такий самий будинок поруч. А коли я здивувався — а я просто остовпів, втратив здатність відповісти швидко — вони одразу подвоїли платню. Без жодних вагань. Навіть не перезирнулися між собою. Просто подвоїли... Аби лише отримати мою згоду.

Мисливець уважно подивився на крамаря. Той опустив очі.

— Зрештою, я погодився. Все одно ми тими кімнатами майже не користуємося... Але, про всяк випадок, я відправив дружину й дітей пожити в тітки. Мені так спокійніше, коли в будинку п'ятеро чужих чоловіків.

У цих словах було більше, ніж проста обережність. Було передчуття.

На дахах машин височіли експедиційні багажники, щільно заставлені герметичними контейнерами, складеними наметами, сонячними панелями, заповненими каністрами, лебідками, дронами, коробками з обладнанням і ще десятками дивних речей, призначення яких місцеві навіть не могли вгадати.

Усередині автомобілів теж не залишилося вільного місця. Лише крісла для водія та одного пасажира. Дорогі карабіни в ударостійких кейсах, тепловізори, супутникові телефони, електронні навігатори, комп'ютери, аптечки, генератори, холодильники, запас продуктів на багато тижнів — здавалося, вони збиралися не на полювання, а в експедицію на іншу планету.

Мисливець слухав ці подробиці, зібрані до купи різними містянами, і десь у глибині його душі народжувалася тиха, гірка посмішка. За все життя він не раз бачив таких людей. Людей, які вірили, що достатньо купити найдорожче спорядження, аби стати господарем дикої природи. Людей, які міряли свою силу кількістю нулів на ціннику.

Ліс щоразу доводив їм протилежне.

Він не питав, скільки коштує твоя рушниця. Йому було байдуже, скільки грошей лежить на твоєму рахунку.

У ньому виживали не найбагатші. У ньому виживали ті, хто вмів слухати. Хто був обережним. Хто поважав силу природи і не вважав себе її володарем.

Мисливець перевів погляд на вікно. За склом, у спекотному липневому повітрі, ліниво погойдувалися гілки старої липи. Десь далеко, за річкою, за полями, за пагорбами, починався ліс. Його ліс. Той, що дав йому притулок і спокій.

І він раптом дуже чітко усвідомив: ці люди прийшли не просто так. Вони прийшли, бо чогось хочуть. А люди, які звикли отримувати все, чого забажають, рідко зупиняються перед словом «ні».

Крамар саме закінчив складати покупки в полотняну торбу — сіль у паперовому згортку, коробки патронів, пляшка гасу, моток мотузки, — коли надворі почувся глухий гуркіт потужного двигуна.

Потім ще один.

І ще.

Звук був зовсім чужим для цього тихого містечка. Не скрип воза, не кінський тупіт і не рівномірне буркотіння старенького трактора мірошника. Це були важкі, дорогі машини, двигуни яких наче навмисне повідомляли всім навколо про свою силу. Наче кидаючи виклик оточуючому світу.

Крамар лише зітхнув. Його пальці, які щойно спритно зав'язували мотузку, завмерли.

— Знову вони...

У його голосі не було ні страху, ні гніву. Лише втома людини, яка вже зрозуміла: спокійне життя скінчилося.