Глава друга.

Десятого липня сонце вже зранку обіцяло спекотний день.

Мисливець звично вирушив до містечка ще до світанку, щоб устигнути завершити справи до полудня. За плечима висів великий плетений кошик. Усередині лежали кілька щойно добутих зайців, загорнутих у чисте полотно. Ще свіжа роса не встигла висохнути на їхньому хутрі.

Містечко, як завжди, жило спокійним життям.
Біля крамниці стояли двоє старих, обговорюючи погоду й майбутній урожай. Хтось саме прив'язував коня до стовпа, діти бігли до пекарні за ще гарячим хлібом, а з відчинених дверей магазину долинав знайомий запах кави, мила, сушених трав і дерев'яних полиць, що десятиліттями вбирали аромати всього, чим тут торгували.

— Доброго ранку, — коротко привітався мисливець.

— І тобі доброго, — усміхнувся крамар. — Бачу, сьогодні ліс був щедрим.

Поки один зважував зайців, а другий складав покупки — сіль, коробки патронів, пляшку гасу, моток тонкої мотузки й кілька пачок сірників, — розмова точилася про звичні речі: погоду, сліди ведмедя біля верхнього джерела по той бік перевалу, урожай чорниць... Згадали й вовчу зграю, що останнім часом трималася східного узлісся.

Коли всі справи були завершені й гроші змінили власника, крамар несподівано стишив голос.

Він мимоволі озирнувся на двері, ніби не хотів, щоб його почув хтось сторонній.

— Знаєш... — мовив він після короткої паузи. — Пару днів тому до містечка приїхали чужинці. І не просто мандрівники... Кажуть, із великого міста...

Крамар ще раз кинув погляд у вікно, ніби переконувався, що поруч нікого немає, після чого сперся ліктями на прилавок. Дерево під його руками було теплим і гладким, відшліфованим сотнями таких самих розмов за останні двадцять років.

— Приїхали вони не просто так... — тихо сказав він.

Розповідь призупинилася. На стіні у кутку цокав старий годинник. За вікном прогуркотів віз. Тут, між полицями з крупами і речами для господарства все було як завжди. Як десятки років тому.

— Виявилося, що це саме найвище керівництво якоїсь величезної корпорації. Люди, про яких у газетах пишуть частіше, ніж про президентів різних країн.

Мисливець мовчки слухав. Його обличчя не виказувало жодних емоцій, лише пальці повільно погладжували край прилавка — стара звичка, яка з'являлася в хвилини глибокої задуми.

— Кажуть, один їхній вечірній бенкет коштує дорожче, ніж хороший будинок у нашому містечку. Або за ті гроші можна враз замінити дорожнє покриття на всіх наших вулицях...

Крамар трохи помовчав, ніби сам намагався осмислити цю цифру.

— А ще кажуть... що кожен із них може витратити на одну свою забаганку стільки, скільки звичайний працівник їхньої компанії заробляє років за триста.

Він тихо пирхнув і похитав головою.

— Навіть не знаю, як таке можна уявити.

Мисливець лише злегка повів плечима. Що тут скажеш? Гроші ніколи не були для нього мірилом чогось важливого. Вони були потрібні настільки, наскільки дозволяли купити сіль, патрони чи нове лезо для сокири. Усе інше давав ліс. А ліс не питав, скільки в тебе грошей. Він питав, чи вмієш ти слухати.

— І що їм тут потрібно? — спокійно запитав він, хоча десь глибоко всередині вже відчував недобре.

— Полювання.

— У нас?

— Саме так.

Крамар невдоволено скривився, і цей вираз обличчя сказав більше, ніж слова. Він не схвалював. Він турбувався.

— Кажуть, вони вже об'їздили мало не весь світ. Левів стріляли в Африці. Слонів теж. Буйволів, ведмедів, тигрів... Десь у горах полювали на гірських козлів, десь — на бізонів. Для них це... розвага.

Він на мить замовк, підбираючи слова.

— Тепер їм захотілося чогось нового. Кажуть, усі відомі мисливські місця їм уже набридли. Хочуть уполювати когось... незвичного.

Останнє слово прозвучало особливо неприємно. Воно повисло в повітрі, мов гіркий дим. Незвичного. Так не говорять про дичину. Так говорять про колекційну річ. Про трофей, який має поповнити чиюсь колекцію егоїзму.

Мисливець відчув, як усередині повільно наростає тривога.

Не страх — він давно відучився боятися. Швидше те відчуття, яке виникає в досвідченого лісовика, коли ліс раптом неприродно стихає. Ще нічого не сталося, але всі птахи вже знають, що щось насувається. Чи коли ледь чутний запах диму попереджає про величезну лісову пожежу, яка ще далеко, але вже йде сюди.

— І що, знайшли провідника? — запитав він.

— Поки що ні.

Крамар похитав головою.

— Наші мисливці один за одним відмовляються. Хто чемно, хто різкіше. Кажуть, що не хочуть вести чужих людей у глиб лісу. Особливо таких.

— Таких?

— Пихатих.

Він сумно посміхнувся.

— Вони поводяться так, ніби можуть купити будь-що. Будинок, землю, річку... мабуть, навіть гори, якби знайшовся продавець. Зупиняють будь-кого на вулиці, пропонують гроші за супровід... Наче прийшли до кав'ярні й замовляють каву. А офіціантка їм відмовляє. Тому вони незадоволені... І все сильніше наполягають.

Мисливець нічого не відповів. Але десь у глибині його спокійних очей промайнуло щось схоже на тінь.