Глава перша.

У передгір'ї, там, де густі ліси підпирали темно-сині схили гір, а ранкові тумани ще довго не хотіли залишати долини, стояла невеличка мисливська хатина. Здалеку її майже неможливо було помітити: низький дах вкритий мохом, дерев'яні стіни потемніли від дощів і сонця, а димар губився серед високих смерек. Лише крихітний город на галявині і тоненька цівка диму в холодні вечори видавали, що тут хтось живе.

Жив у хатині самотній мисливець.

Самотність не була для нього ані покаранням, ані втечею від людей. Просто так склалося життя. Ліс давно став для нього домом, а його мешканці — сусідами, яких потрібно поважати. Він знав, коли олень виходить до струмка, де барліг старої ведмедиці, коли вовки переходять на інший бік хребта і де восени найкраще ростуть білі гриби.

Ліс умів щедро віддячити тому, хто не брав більше, ніж потрібно. Тому, хто не ставав ворогом дикій природі.

Раз на кілька тижнів мисливець вирушав вузькою стежкою у передгір'я, на рівнину, до невеличкого містечка біля річки. Дорога займала майже пів дня, зате була знайома до останнього каменя. Він знав дерево, в яке двічі била блискавка, місток через гірський потік, що скрипів під ногами, і галявину, де навесні розквітали жовті квіти, назви яких уже ніхто не пам'ятав. Там, в лісі, не було інших людей. Його найближчими сусідами були жителі цього містечка.

За багато років у містечку його знали всі. Одні називали його просто Мисливцем, інші — на ім'я, хоча з роками воно вживалося дедалі рідше. Він був небагатослівним, прямим,надійним і ніколи не торгувався довше, ніж вимагав здоровий глузд. Якщо обіцяв щось зробити — робив.

Грошей у лісі не росло.

Тому кожного разу він приносив із собою свіжу дичину. Інколи молодого кабанця, інколи оленя, кількох зайців чи диких качок. Усе залежало від пори року, дозволеного в цей час полювання та від того, що цього разу подарував ліс.

Господар крамниці завжди уважно оглядав м'ясо, швидко рахував його вартість і відраховував мисливцеві відповідну суму. Цих грошей цілком вистачало на заплановані покупки. Купував лише необхідне.

Сіль.
Перець і деякі спеції.

Сірники.
Гас для лампи.

Патрони для рушниці.
І патрони для револьвера.

Іноді мотузку, щось з одягу чи рушник.

Всі жителі містечка патрони завжди купували про запас. Ніколи покупку набоїв не відкладали до того часу, коли у патронташі не всі місця будуть заповнені. У цих краях люди добре знали: краще принести додому зайву коробку патронів, ніж одного дня пошкодувати, що заощадив.

Передгірні ліси були красивими, але не прирученими. Тут жили вовки, рисі, ведмеді, а подекуди траплялися й значно небезпечніші хижаки, про яких чужинцям воліли не розповідати.

Саме тому практично кожен дорослий, чоловік чи жінка, носив на поясі ніж і револьвер. Не тому, що боявся людей. Людей тут якраз боялися найменше.

Без револьвера вийти на вулицю було так само дивно, як чоловікові з'явитися без капелюха чи жінці ходити містом без спідниці. Так просто не робили. Ніхто.

А якщо чийсь шлях пролягав до лісу, перелік речей збільшувався сам собою: рушниця, сокира, мотузка, сіль, сірники, ніж. Кожна з них хоча б раз у житті могла врятувати людину.

Життя в містечку йшло спокійно, без помітних змін чи потрясінь.

Хижі звірі в містечко заходили не часто, люди не чинили беззаконня.

Річка невтомно крутила колесо водяного млина. У кузні дзенькотіли молоти. У меблевій та столярній майстернях пахло деревиною, фарбою та лаком, а в гончарів — сирою глиною й димом від печей. Пасічники доглядали вулики, фермери порались на полях, пастухи виганяли худобу на луки.

Тут не було ні багатіїв, ні жебраків.
Ніхто не вихвалявся статками, ніхто не мав боргів.

Кожен мав свою справу.

Кожен був потрібен.

Ніхто не заважав іншим...

Всі знали один одного не лише в обличчя за ім'ям та на голос...
Навіть тих, хто приїздив купувати борошно, дошки чи посуд вгадували здалеку за ходою, возом чи кольором коней...
Бо всі знали один одного десятками років...
Містечко стояло осторонь від великого наскрізного шляху.
В містечку рідко з'являлися мимохідь, сюди потрібно було завертати навмисно, перетинати річку мостом, потім довго рухатись ледь накатаною колією.
З іншого від річки боку за містечком були гори. Але до гір було досить далеко і незручно їхати, аби тут можна було влаштувати туристичну базу...
Тому містечко жило, не привертаючи уваги чужинців здалеку... Приїздили хіба що жителі сусідніх, так само тихих поселеннь.
Тут просто не було нічого такого, заради чого хтось схотів би їхати сюди здалеку.

Люди одружувалися, будували нові оселі, народжували дітей. Діти росли, бігали просторими вулицями, восени вперше переступали поріг школи, а минали роки — і вже самі створювали родини.

Здавалося, що час у містечку рухається повільніше, ніж будь-де. Повільніше за мох, який з часом огортає великий камінь. Бо тут нема потреби кудись поспішати. Можна просто жити.

Людям вистачало і вільного місця, і вільного часу, тому їхня вимова була плавною, мелодійною, без того поспішного нервового торохкотіння що можна відчути у великих сучасних містах.

За майже вісімдесят років тут не сталося нічого такого, про що потім складали б легенди. Життя текло розмірено, мов річка за млином.

Але саме такі місця найменше готові до змін.

Події, про які піде мова, почалися влітку дві тисячі двадцятого року.