Розділ 2. Людина, якої не мало бути

"Тепер він знає про вас". 
Аліна ще кілька секунд дивилася на екран, ніби могла змусити написане там повідомлення змінитися.
Не змінилося. Шкода.
- Покажіть, - сказав слідчий.
Вона передала телефон. Чоловік прочитав повідомлення, скривився і віддав його назад.
- Цей номер вам знайомий?
- Ні.
- Повідомлення приходили раніше?
- Прийшло ще два.
- Чому не сказали?
Аліна хотіла відповісти щось розумне. Наприклад, що не встигла. Або що не вважала погрозою. Але це було б неправдою. Вона чудово розуміла, що це погроза. Просто до останнього моменту сподівалася, що все якось розсмокчеться. У неї взагалі була дивна звичка: якщо проблему не назвати проблемою, вона на якийсь час перестає нею здаватися.
- Я не знала, чи це серйозно, - сказала вона.
Слідчий подивився на неї.
- Після крові біля салону вам досі здається, що це може бути жарт?
- Ні.
- Добре, - слідчий повернув телефон, розім'яв руку та приготувався записувати. - Розкажіть усе від початку.
Аліна сіла. Вона розповіла про ранковий візит Віктора, про скриньку, про його дивну вимогу не чіпати внутрішню обшивку, про знайдений конверт. Про фотографію. Про напис. Про цифри. І навіть про чоловіка, який приходив увечері. Тільки про одне вона не сказала. Про чорну валізу. Не тому, що хотіла щось приховати. Просто не була впевнена, що це взагалі має значення.
Слідчий уважно слухав, іноді щось записував.
- Ви знаєте Софію?
- Знаю, що вона донька Левченка. Побачила фотографію в інтернеті.
- Вона могла бути на тій фотографії?
- Ні.
- Чому?
- На фотографії четверо дорослих людей. Софія молодша.
- Ви впевнені?
- Так.
Він кивнув.
- А чоловік, який приходив увечері?
- Я його раніше не бачила.
- Можете описати?
Аліна описала. Слідчий знову щось записав.
- І ви впевнені, що він питав саме про скриньку?
- Він дивився на неї.
- Може, він просто цікавився антикваріатом?
- О сьомій вечора? Вже після закриття салону? Трясця, а чого ж я забула двері закрити..., - пробубоніла собі під ніс Аліна.
Слідчий ледь усміхнувся.
- Справедливо, - він підвівся. - Скриньку ми заберемо.
- Навіщо?
- Для експертизи.
- А якщо я не хочу?
- Тоді я поясню вам різницю між "не хочу" і "речовий доказ".
Аліна насупилася.
- Мені її повернуть?
- Якщо вона вам належить.
- Вона належить Віктору.
- Тоді повернуть Віктору.
- Якщо його знайдуть.
- Якщо його знайдуть, - підтвердив слідчий.
Це прозвучало зовсім не так, як їй хотілося.
Вона подивилася на скриньку. Ще вранці це була просто стара річ. Тепер навколо неї крутилася поліція, зниклий чоловік, невідомий переслідувач і фотографія людей, яких Аліна ніколи не бачила. Їй дуже хотілося віддати скриньку, забути про все й повернутися до нормального життя. Але нормальне життя вже кудись поділося.

Близько одинадцятої вечора майстерня спорожніла. Поліцейські забрали скриньку. Аліна залишилася сама.
Вона вимкнула світло й кілька секунд стояла в темряві.
Тиша була дивною. Надто гучною.
Аліна підійшла до вікна. На вулиці стояв автомобіль. Темний седан. Вона не пам'ятала його раніше. В автомобілі ніхто не сидів. Аліна відсмикнула фіранку.
- Чудово.
Вона вже збиралася телефонувати подрузі, щоб попросити забрати її, коли на вулиці засвітилися фари.
Седан рушив.
Аліна видихнула. Можливо, він просто чекав когось. Можливо.
Вона замкнула майстерню, перевірила двері двічі й сіла в машину. Додому їхала через центр. Тричі дивилася в дзеркало. Жодного знайомого автомобіля. Біля будинку теж було спокійно. Вона піднялася на свій поверх, відчинила двері й одразу зрозуміла, що вдома хтось був.
Нічого не зникло. Принаймні на перший погляд. Але дверцята шафи у передпокої були трохи відкриті. А Аліна точно їх зачиняла.
Вона не рухалася. Потім повільно поставила сумку на підлогу.
- Якщо ти тут, - сказала вона, - то попереджаю: у мене немає грошей.
Тиша.
- І коштовностей теж.
Тиша.
- А якщо ти прийшов по старі меблі, то завтра зможемо домовитися.
Нічого.
Аліна взяла з кухні ніж. Почувалася вона з ним не надто переконливо, але хоча б не зовсім беззахисною.
Перевірила кімнати. Порожньо. Вікна зачинені. Балкон замкнений.
Вона повернулася в передпокій. На підлозі лежала маленька біла картка. Аліна підняла її. На картці було написано лише: 317.
Вона сіла на підлогу. Довго дивилася на цифри. Потім тихо сказала:
- Ну, привіт.

Наступного ранку Аліна прокинулася від дзвінка. Вона наосліп потягнулася до телефону.
- Так?
- Ви Аліна Воронова?
- Залежить від того, хто питає.
- Максим Руденко.
- Не знаю такого.
- Я знаю.
- Це мало що означає.
На тому кінці коротко засміялися.
- Можемо зустрітися?
- Ні.
- Чому?
- Бо ви телефонуєте о сьомій ранку й кличете мене по імені, хоча я не знаю, хто ви.
- Це справді вагомі аргументи.
- Дякую.
- Але я все одно приїду.
- Не треба.
- Пізно.
Він поклав слухавку. Аліна кілька секунд дивилася на телефон. Потім подивилася на годинник. 07:03.
- Ненавиджу людей, які прокидаються раніше за мене.
Через сорок хвилин у двері постукали. Аліна відчинила не одразу.
- Хто?
- Максим.
- Прізвище?
- Руденко.
- Документи?
- Ви зараз серйозно?
- Так.
- Я журналіст.
- А журналістам документ не потрібен?
- А вам?
- Мені - так.
За дверима запала пауза. Потім під двері прослизнула картка. Аліна підняла її. Посвідчення приватного консультанта з безпеки. Вона відчинила.
Чоловік, який стояв на сходовому майданчику, зовсім не був схожий на охоронця. Темне пальто, светр, джинси. Трохи розпатлане волосся. Спокійне обличчя. Він виглядав так, ніби прийшов не на розмову про зникнення людини, а випити кави.
- Ви Максим?
- Так.
- Ви журналіст чи консультант із безпеки?
- Колись журналіст. Зараз консультант.
- А що консультуєте?
- Людей, які мають неприємності.
Аліна подивилася на нього.
- Тоді вам сюди.
- Я вже зрозумів.
Вона відійшла, пропускаючи його. Максим зайшов. Озирнувся. Побачив картку на столі. Зупинився.
- Ви знайшли її?
- Вона була в мене вдома.
- Де?
- У передпокої.
Максим узяв картку.
- Хтось заходив?
- Думаю, так.
- Замок?
- Цілий.
- Вікна?
- Цілі.
Він перевернув картку.
- Тільки "317"?
- Так.
- Цікаво.
- Мені вже не цікаво.
Максим поклав картку.
- Ви знайшли в скриньці конверт?
Аліна відчула, як усередині все стислося.
- Ви знали про конверт?
- Так.
- Звідки?
- Від Віктора.
- Коли він вам про нього сказав?
Максим подивився їй прямо в очі.
- Учора.
- До чи після того, як приніс мені скриньку?
- До.
- Тоді чому я не дізналася про конверт від нього?
- Бо він не хотів, щоб ви знали.
- А ви?
- Я теж.
Аліна схрестила руки.
- Дуже приємно.
Максим усміхнувся.
- Ви завжди так зустрічаєте людей?
- Тільки тих, хто приходить без запрошення.
- Справедливо, - він сів. - Розкажіть, що було в конверті.
- Поліція вже все знає.
- Я не поліція.
- Це я помітила.
- Мені потрібно знати, що там було.
- Навіщо?
- Бо Віктор Левченко не зник просто так.
- Я вже здогадалася.
- І тому що людина, яка забрала конверт із вашої майстерні, тепер знає, що ви його бачили.
- Ви дуже оптимістично оцінюєте ситуацію.
- Я реаліст.
- Реалісти не приходять о сьомій ранку до незнайомих жінок.
- Приходять, якщо незнайомій жінці може загрожувати небезпека.
- А якщо не може?
- Тоді я даремно прокинувся.
Аліна не втрималася від усмішки.
- Гаразд.
Вона розповіла. Максим слухав мовчки.
Коли дійшла до фотографії, він попросив показати копію. Аліна відкрила телефон. Він довго дивився на зображення. Потім збільшив. Його обличчя змінилося.
- Ви знаєте цього чоловіка?
- Кого?
Максим показав на другого зліва.
- Його.
- Ні.
- Я знаю.
- Хто це?
Він не відповів.
- Максиме, - Аліна скрипнула зубами.
- Я не впевнений.
- Ви щойно сказали, що знаєте.
- Я знаю, де його бачив.
- Де?
- Одинадцять років тому.
Аліна мовчала.
- Що було одинадцять років тому?
Максим повернув телефон.
- Саме це ми й маємо з'ясувати.
- "Ми"?
- А вам хіба не цікаво?
- Взагалі-то я хочу, щоб мене залишили в спокої.
- Не вийде.
- Чому?
Максим кивнув на картку.
- Тому що людина, яка поклала це у вашу квартиру, вже вирішила, що ви учасниця гри.
- Але я не учасниця.
- Для неї - учасниця.
Аліна сіла навпроти.
- І що тепер?
- Тепер ми знайдемо Віктора.
- А поліція?
- Поліція теж.
- А ми?
- А ми будемо шукати швидше.
- Чому?
Максим помовчав.
- Бо я знаю Віктора.
- Наскільки добре?
- Достатньо, щоб знати: якщо він зник, то або дуже хоче, щоб його не знайшли, або хтось дуже хоче, щоб ми думали, що він зник.
Аліна відчула неприємний холод.
- Ви думаєте, він живий?
- Поки не побачу труп - так.
Вона подивилася на нього.
- Дуже оптимістично.
- Я ж казав.