Розділ 1. Скринька

О дев’ятій ранку Аліна  вже встигла посваритися з кавоваркою, зламати ніготь, обпекти язик і двічі подумати про те, що чесна людина взагалі не повинна починати робочий день із фрази "та щоб тебе". Кавоварка, втім, заслужила.
Вона стояла на вузькій полиці біля вікна, гріла воду, бурчала, блимала червоним індикатором і вперто відмовлялася видавати каву. Аліна натиснула кнопку ще раз.
Нічого.
- Я тебе попереджаю, - сказала вона.
Кавоварка мовчала.
- Це останнє попередження.
За вікном починався звичайний будній день. Місто прокидалося без особливого ентузіазму. По мокрому після нічного дощу асфальту повільно повзли автомобілі, біля сусіднього будинку двірник сварився з голубами, а на першому поверсі навпроти вже відчинили кав'ярню. Звідти тягнуло ваніллю й корицею.
Аліна подивилася на кав'ярню. Потім на свою кавоварку.
- Зрадниця.
Кавоварка тихо клацнула. Із неї нарешті потекла кава.
- О. Можна ж було нормально.
Аліна взяла чашку, зробила ковток і тут же скривилася.
- Гаряча.
Вона поставила чашку на стіл. Саме в цей момент у двері майстерні постукали. Аліна підняла голову. На дверях висіла табличка "Зачинено. Відкриваємося о 10:00". Вона подивилася на годинник. 09:07. Постукали ще раз.
- Зачинено, - крикнула Аліна.
За дверима запала коротка пауза.
- Я бачу.
Чоловічий голос. Спокійний, неголосний. Аліна поставила чашку.
- Тоді навіщо стукаєте?
- Хотів переконатися, що ви тут.
Вона насупилася. Такого ранкового візиту їй не хотілося. 
Майстерня була невеликою, але Аліна любила її саме за це. Тут не було нічого зайвого: два робочі столи, стелажі з інструментами, шафа з лаками та фарбами, кілька старих крісел, які чекали своєї черги на реставрацію, і велике вікно, через яке в сонячні дні приміщення заливало світлом. На стіні висіли фотографії відреставрованих меблів.
Аліна не боялася клієнтів. Вона боялася клієнтів, які приходять раніше. Такі люди зазвичай або поспішають, або щось приховують. І другий варіант їй подобався значно менше.
Вона витерла руки об фартух і підійшла до дверей.
- Хто ви?
- Віктор Левченко.
Ім'я нічого їй не сказало.
- Я вам телефонувала?
- Ні.
- Ви мені телефонували?
- Ні.
Аліна подивилася на двері так, ніби могла побачити чоловіка крізь них. Але поглядом вона вже охрестила того чоловіка телепнем.
- Тоді, може, ви прийдете о десятій?
- Не можу.
- У вас важливі справи?
- Дуже.
- У мене теж.
- Тому я й прийшов зараз.
Аліна подумала секунду.
- Це не аргумент.
- Можна я зайду?
- Ні.
- Чому?
- Бо зачинено.
- Ви ж усередині.
- Саме тому я й знаю.
За дверима почувся короткий сміх. Аліна зітхнула. Вона вже зрозуміла, що цей чоловік її дратуватиме. Відчинила.
На порозі стояв чоловік років шістдесяти, можливо, трохи старший. Високий, худорлявий, у темному пальті, дорогих, але непомітних черевиках і світлому шарфі. Волосся сиве, акуратно зачесане назад. Обличчя спокійне. Надто спокійне. У руках він тримав невелику стару скриньку.
Дорожню, прямокутну, обтягнуту потемнілою коричневою шкірою. По кутах латунь, місцями потерта до тьмяного жовтого кольору. Замок старий, але міцний.
Аліна одразу подивилася на річ, а вже потім на чоловіка.
- Ви реставраторка Воронова?
- Так.
- Мені вас рекомендували.
- Хто?
- Один знайомий.
- Ім'я?
Віктор трохи помовчав.
- Не думаю, що ви його знаєте.
- Тоді навіщо брехати?
- Перепрошую?
- Ви сказали, що вас мені рекомендували. Я запитала хто. Ви сказали, що я його не знаю. Це дивний спосіб рекомендувати майстра.
На обличчі чоловіка з'явилася ледь помітна усмішка.
- Ви завжди ставите стільки запитань?
- Ні. Сьогодні ще мало.
Віктор подивився на неї уважніше.
- Мені подобається.
- Що саме?
- Обережність.
- А мені подобаються клієнти, які одразу кажуть, що їм потрібно.
Він простягнув скриньку. Аліна не поспішала її брати.
- Що з нею?
- Хочу реставрацію.
- Це я бачу.
- Потрібно відновити зовнішній вигляд. Шкіру, латунь, замок.
- Усередині?
- Нічого не чіпати.
Аліна підняла очі.
- Чому?
- Внутрішня обшивка в хорошому стані.
- Ви її бачили?
- Так.
- Тоді чому не показуєте?
- Там нічого цікавого.
Аліна ледь усміхнулася.
- Зазвичай люди не кажуть "там нічого цікавого", якщо справді там нічого немає.
- А що б ви хотіли почути?
- "Там нічого немає".
- Там нічого немає.
- Тепер краще.
Віктор знову усміхнувся.
- То ви візьметеся?
Аліна нарешті забрала скриньку. Вона була важчою, ніж виглядала. Не критично. Але достатньо, щоб це помітити. Вона поставила її на робочий стіл.
- Залишайте.
- Скільки?
Аліна оглянула річ.
- Точну суму скажу після розбору.
- Мені потрібна приблизна.
Вона назвала ціну. Не менше 10 тисяч. Віктор навіть не торгувався. Це їй не сподобалося. Люди, які не торгуються за реставрацію, зазвичай або дуже багаті, або дуже поспішають.
- Коли буде готово?
- За два тижні.
- Раніше не можна?
- Можна. Якщо ви хочете, щоб я зробила абияк.
- Ні.
- Тоді два тижні.
Він кивнув. Але не йшов. Аліна чекала. Віктор дивився на скриньку.
- І ще одне.
- Слухаю.
- Якщо під час реставрації ви побачите щось усередині…, - він замовк.
- Щось?
- Будь-що незвичайне.
Аліна схрестила руки.
- Наприклад?
- Старий папір. Листи. Фотографії. Щось заховане.
- І?
- Не чіпайте.
Вона кілька секунд дивилася на нього.
- Ви зараз серйозно?
- Абсолютно.
- Ви приносите мені стару скриньку, просите її розібрати, а потім кажете не чіпати те, що може бути всередині?
- Саме так.
- Ви розумієте, що це суперечить самій ідеї реставрації?
- Розумію.
- Тоді навіщо ви її мені принесли?
- Бо ви найкраща.
Аліна пирхнула.
- Це поганий спосіб переконувати мене.
- Але спрацював?
Вона хотіла сказати "ні". Натомість сказала:
- Побачимо.
Віктор дістав із кишені візитівку й поклав на стіл.
- Якщо виникнуть питання - телефонуйте.
Аліна взяла картку. Віктор Левченко. Власник антикварного салону. Адреса в центрі. Телефон. Нічого особливого. Він попрощався і вийшов.
Аліна зачинила двері. Повернулася до столу. Подивилася на скриньку.
- Ну що ти в собі ховаєш?
Скринька, звісно, нічого не відповіла.
Аліна взяла чашку. Кава вже охолола. Цього разу вона не сварилася.