27. Кішки-мишки

— Мені дуже шкода.

Лавінія лежала на ліжку в каюті першого класу, не відриваючи погляду від стелі.

Це був кричущий обман.

— Я щиро каюся.

Вона все ще не відповідала, хоча містер Едвард просив вибачення вже десятки разів.

— Це була моя імпульсивна помилка. Леді Фейрфекс, поговоріть зі мною, — жалібно скиглив він, соваючись у кріслі, яке поставив біля її ніг.

Лавінія досі мовчала у відповідь. На її голові була велика ґуля, а серцевий ритм ще не відновився, і він просто перепрошував, щоб полегшити страждання власної душі. Ні, він не заслуговує спілкування.

— Це було безмежно безвідповідально. Я більше так не зроблю! — завив він. — Прошу, навіть благаю, прийміть мої вибачення! — Едвард хлюпнув носом.

Лавінія повільно заплющила очі. Не її коханий, просто зовнішній шум.

— Прошу-прошу-прошу... — Він упав на коліна і поповз до неї ближче, взяв її руку й почав залишати мокрі поцілунки від сліз, що капали на простирадла. 

— Не брудніть моє ліжко, — Лавінія вирвала свою руку з його хватки й відвернулася. Її біль і образа були глибшими за його каяття. 

— Чого ви хочете? Чого ви хочете? Я зроблю все, що завгодно, — обіцяв він її спині. 

— Я хочу... — повільно почала Лавінія, не повертаючись до нього. — Ви точно зробите все? — прозвучало приглушено. 

— Так! — зрадів Едвард. — Так! Усе, чого забажає ваша душенька, — жар і щирість у його словах були справжніми. 

— Тоді, — Лавінія сіла на ліжку й уставилася на Едварда своїм блідим обличчям з нечітким виразом, — я хочу теплого м’яса, розігрітого у вашій крові, — це прозвучало лякаюче сухо.

Едвард завмер. Жоден м’яз на його обличчі не ворухнувся.

— Не можете виконати, так? — протягнула вона. — Так і знала, що ваша особиста ідея важливіша за мою маленьку примху, — вона знову лягла спиною до нього. 

— А ви безсоромниця чи божевільна? — Він підвівся з колін. — Скільки ще я маю принижуватися перед вами? — Струсивши штани, Едвард схрестив руки на грудях і вп’явся поглядом у її спину. 

— А ви? — глухо спитала Лавінія.

Розмова знову зайшла в глухий кут.

— Дозвольте розповісти вам, як все було в хронології моїх думок і дій. Може тоді ви перестанете поводитися, як ображена дівчинка, і знову почнете розмірковувати, як леді Фейрфекс, яку я знаю? — м’яко сказав він, схопивши крісло за підлокітник і з гучним скрипом підтягнувши його ближче до узголів’я Лавінії. 

— Ні. Ви збожеволіли від помсти й почали робити імпульсивні вчинки, що загрожують вашому життю. 

— Що варта моя одна життя проти всіх, хто залишився на кораблі? 

— Мого серця. Ви хочете піти благородно, але забуваєте, що тримаєте мою ногу в кайданах. Тоді в ямі будемо двоє, — пробурмотіла вона. 

— Це досить поетично. Чи не варто вам писати під моїм керівництвом? — Дрібні нотатки на полях газети? 

— Ні, дякую, — фиркнула вона, усміхаючись краєчком губ. 

— Ну, послухайте мене ще раз, — попросив Едвард, відчуваючи, що атмосфера почала трохи теплішати. 

— Гаразд, — Лавінія повернулася на спину й сіла. — Ой-ой-ой, — вона поклала руку на потилицю, яку знову обпекло приступом болю. — Якщо все моє життя я страждатиму від мігрені, ви станете прототипом для опудала, в яке я буду встромляти голки, шепочучи прокляття.

Едвард скривився:

— Мені шкода. Мені дуже-дуже шкода, — він простягнув руку, щоб торкнутися гулі на її голові, але так і не наважився закінчити дію. Рука зависла в повітрі, потім безвільно впала. — Не повторюйтеся, — Лавінія все ще тримала свою руку на потилиці. — І накажіть принести льоду.

Коли нова порція льоду була доставлена, Лавінія зі стогоном приклала її:

— Тепер я готова вас вислухати. — Не перебивайте, — прочистив горло Едвард.

Її очі ледь не вилізли з орбіт:

— Я буду ставити уточнювальні питання. І ні, відмови не приймаються.

Ніч для Едварда була неспокійною. Його турбував біль у легенях від задухи. Це було пекуче відчуття гострої нестачі кисню. Він ніби довго-довго біг, напружуючи вже не стільки м’язи, скільки силу волі. Едвард тікав від ворога — леді Фейрфекс, яка мчала за ним з ножем у руці. Небезпечна жінка з гомеричним сміхом і очима, що горіли полум'ям Мефістофеля.

Коли він зі стогоном прокинувся й відкрив очі — побачив над собою темну стелю. Ще навіть не розвиднілося. Скільки він спав? Годину, дві, чотири? Не було сенсу розбиратися в часі. Його мозок активно працював, а перед очима стояли силуети минулого сну.

Убивці потрібен чоловік. І цього разу це був він. Леді Лавінія уві сні гналася за ним із кинджалом чи ножем, він уже й не згадає, але вбивця любить такі трюки з пораненнями або просто не може влучити туди, куди потрібно.

Він повільно підвівся і, прикривши двері до спальні каюти, зайшов до кабінету.

Бути пасажиром другого, а тим більше першого класу було зручно — цілі апартаменти для гостя, а не крихітна каюта, в якій потрібно тіснитися.

Едвард відкрив шухляду в столі й дістав тонкий, вузький, блискучий предмет — ніж для різання паперу. Едвард не думав, що саме збирається зробити, просто піддався думці, що має стати мишкою для залучення хижої кішки.

Різким рухом він провів униз: від горла до пупка, зрізуючи ґудзики з сорочки, злегка подряпавши шкіру.

Коли виступили перші краплі крові, він злякано завмер. Чи збирається він серйозно себе поранити? Чи зможе? Чи настільки велика місія, щоб травмувати ніжну шкіру, можливо, назавжди? Чи не стане його тіло огидним жінкам? Одній, особливій?

Едвард прочинив двері в спальню. Лавінія рівномірно дихала. Це буде його подарунком. Вона хоче відновити справедливість, і він може їй її надати.

— Слуго.

Покликав літнього чоловіка, він наказав знайти дошки, мотузку і допомогти йому спуститися вниз.

Порізи мають бути не глибокі, але достатні, щоб повільно стікала кров.
— Пане..! — У руці слуги тремтів ніж для паперу. Його лякало безумство та одержимість господаря. Йому точно не пощастило з хазяїном у цій подорожі.
— Ріжте, — сухо наказав він, стоячи вже прив'язаним до дошок, з’єднаних у формі хреста.