23. Знову не той

Прогулянка по кораблю тривала довго. Кілька годин, аж до часу післяобіднього чаю, вони досліджували палуби з каютами третього класу, камбуз і знову заглянули до капітана.

— Ні, вона не може вільно пересуватися по кораблю, — він заперечно похитав головою. — Прислуга не може часто потрапляти на очі команді та поважним гостям. Ви ж самі розумієте, що це непристойно, — капітан знизав плечима, пригощаючи їх м'якими повітряними тістечками з патокою та великою порцією вершкового крему зверху.

Лавінія взяла ложечку й зачерпнула ніжну субстанцію:

— Хм... Тоді вона все ще внизу?
— Гадаю, що так.

Едвард хмуро сьорбав каву. Вони з леді Фейрфакс знову трохи відірвалися й засмутилися через втрату ключового свідка, тому втратили можливість швидше поспілкуватися або хоча б подивитися на людину, яка могла бачити смерть своїх колег.

— Пане капітане, ви знаєте, у тих трупів дивні рани. Чи могло це бути вбивство через помсту або ненависть до них?

Він знизав плечима:

— Мені важко про це говорити, містере Ллевелліне, ті панове не були надто приємними, і ставлення до багатьох речей у житті було... відповідним.
— Можуть бути на кораблі чоловіки, які прагнуть помститися їм за своїх дружин, сестер, дочок або коханих?

Та скільки б запитань не ставив Едвард, він натикався на глуху стіну незнання. Капітан керував командою корабля і самим судном. Йому не вистачало часу на плітки, які гуляли серед багатих пасажирів.

— Це дуже солодко! — захоплено промовила Лавінія, широко розплющивши очі й простягаючи ложку з другою порцією крему Едварду. — Спробуйте.
— Ви ж їли з цієї ложки, — здивувався він, відкриваючи рота. — Хіба це не антисанітарія..? О! — Десерт виявився дуже солодощавим, аж зводило зуби. — Як солодко... — Він скривився й навіть спробував підтримати щелепу руками.
— Непрямий поцілунок, — хихикнула Лавінія.

Капітан, який сидів неподалік, став червоним, як риба-папуга, і надувся, як риба-фугу. Лавінія все ще старанно ігнорувала його, хоча й помічала зміни боковим зором.

— Ви вирішили одружитися? — запитав він, коли ці двоє припинили загравати.
— Саме так, — вираз обличчя містера Ллевелліна прояснів.
— Але я ще не дала згоди, — надула губи Лавінія. — Це залежатиме від того, чи знайдемо ми злочинця до того, як зійдемо з корабля.
— Така умова? — здивовано запитав капітан, узяв тістечко й відкусив. — Занадто солодко, — скорчив він гримасу, чи то від десерту, чи то від того, що містер Ллевеллін знову відкрив рот, очікуючи, коли леді знову зачерпне йому крем.

— Капітане! — Без стуку, різко розчинивши двері, які вдарилися об одвірок, видавши глухий звук. Лавінія здригнулася.

Тістечко на блюдці підскочило й шльопнулося їй просто на коліна.

У каюті стало тихо. Лавінія повільно підняла очі й подивилася на боцмана. Це був той самий молодик, який за гроші супроводжував її на виставу «Китайського театру» в курильню першого вечора, сповненого безтурботності.

Зазвичай такі молоді й багаті, розбещені леді впадали б в істерику й вимагали компенсації за зіпсовану тканину дорогого вбрання, хоча до них навіть ніхто не торкався.

Боцман упав на коліна й схилив голову.

— Пані! — заголосив він, забувши, навіщо прийшов.

Двері грюкнули, й Лавінія знову здригнулася, виходячи зі стану задумливості.

Вона занурила палець у крем і облизала його:

— Ммм... Смак такий самий чудовий, — замуркотіла вона, і атмосфера відразу стала ще напруженішою.

У капітана в очах було нерозуміння, в боцмана — страх, а от містера Едварда, здавалося, ситуація забавляла.

— Тепер з вас і сукня, — підморгнула вона містеру Ллевелліну й, знову зануривши палець у крем, простягнула йому руку.

Він повільно подався вперед, розімкнувши губи. Його очі потемніли, як глибоководний вир, що затягує будь-кого, хто наважиться наблизитися до краю.

Лавінія мазнула кремом по спинці його носа.

— Ой... — Містер Едвард відразу відхилився, відчуваючи, що поспішив з азартом, що розгорівся в його грудях.
— А що ви збиралися робити, містере Ллевелліне? — піднімаючи брови й крадькома усміхаючись, запитала Лавінія.
— Нічого.
— Нічого? — протягнула вона. — Так тому і бути. — Не продовжуючи розмову, Лавінія нарешті подивилася на ошелешеного боцмана. — Тож, юначе, з якої причини ваше вторгнення було таким войовничим?
— Сойєр помер, — тут же випалив хлопець.
— Хто такий “Сойєр”? — Лавінія не дала жодної миті капітанові, щоб він відповів боцману.
— Директор «Китайського театру», — замість юнака відповів пан капітан.

Едвард закотив очі:

— Що ж, знову не той, леді Фейрфекс? — спитав він байдуже й не кваплячись. Чомусь Едвард був упевнений, що шлюб уже в нього в кишені, хоча його крижана леді досі не дала точного й остаточної відповіді на не поставлене питання.

Вони коротко перезирнулися, а потім Лавінія втупилася в тістечко, що прилипло кремом до її сукні.

— Спочатку мені треба навести тут лад.

Це був знайомий маршрут у бік кают третього класу. Леді Лавінія змінила вбрання, взяла з собою щоденник розслідування, який нещодавно забрала в містера Едварда, сподіваючись знайти підказки в його систематизованих записах.

— Коли ви встигаєте вести щоденник? Я думала, ми дуже зайняті, — повертаючи назад, запитала вона.
— Записувати те, що зі мною відбувається, — звичка, яка не забирає багато часу. Однак, для цього випадку я виділив багато паперу.
— Збираєтеся написати книжку?
— Збираюся одружитися, щойно прибуду до Франції, а записи можуть стати просто газетною заміткою.
— Ви не зробили нареченій навіть пропозиції, — засмутилася Лавінія. — І як шкода, що ви збираєтеся втратити роботу з таким потенціалом для звичайної замітки. Ніхто не зрозуміє всієї глибини, читаючи лише уривчасті фрази на полях.
— Тоді, — він зупинився й повернувся до неї обличчям, — я знайду час і на пропозицію, і на книгу.