22. Притулок убивці

— Яка у вас була дитяча мрія? — Це був ранок, коли рожеве сонце ще навіть не освітило горизонт на сході.

Лавінія підібрала подоли своєї сукні відтінку берлінської лазурі — достатньо темної, щоб не вимаститися, і достатньо синьої — за звичкою.

Передсвітанкова година — це найтемніший час доби, тому в руці містера Едварда погойдувалась олійна лампа.

— Не думаю, що у мене в дитинстві була мрія.

Вони спускалися сходами, занурюючись у темряву трюму.

— Узагалі нічого? Люди принаймні бажають чогось, не кажучи вже про мрії, — Лавінія була трохи розчарована.

— Я хотів, щоб мої батьки повернулися до життя, — сумно сказав він. — Але ви розумієте, що це неможливо, — сухо додав, не забарвлюючи слова жодною емоцією.

— Що сталося з вашими батьками?

— Хвороба.

Лавінія мовчки кивнула, не намагаючись далі випитувати. Епідемії часто валили людей з ніг, залишаючи світ у хаосі. Але все ж, хтось у цьому світі ще вмів піклуватися й любити:

— Ой! — Леді Лавінія похитнулася.

— Тримаю, — його впевнений, але м'який хват був міцним. — Я тримаю вас, леді Фейрфекс.

— Дякую, — вона хотіла обернутися.

— Ідіть, — він м'яко відступив, дозволяючи їй рухатися далі. — Бабуся сказала мені не плакати, адже я чоловік. До того ж єдиний чоловік, що залишився в сім'ї.

— Скільки вам було років?

— Тринадцять.

— Не такий вже й маленький. Я думала, років сім-вісім.

— У мене чотири молодші сестри. Не всі діти виживають у перегонах зі смертю.

— І не всі дорослі теж, — Лавінія відчинила двері. — Запах просто жахливий... — Вона махнула рукою перед носом, намагаючись розвіяти сморід.

— Цього разу я не допущу тієї ж помилки, — містер Едвард відвів леді Лавінію від дверей і зайшов першим. — І правда, справжня катастрофа.

— Море крові?

— Ні.

— У всіх зламані шиї?

— Ні.

— Отруєння?

— Не знаю.

— Ви мене лякаєте, — Лавінія закотила очі. — Що там?

— У всіх немає… голів.

— Тоді має бути море крові!

— Не тих… голів, — пробурмотів Едвард.

— А як ви це побачили? — Новина пробудила в Лавінії живий інтерес. Вона підійшла ближче до дверного отвору і, торкнувшись плеча Едварда, встала навшпиньки, намагаючись заглянути.

Не встигнувши нічого роздивитися, перед очима Лавінії з'явилася його рука.

— Сподіваюся, вони були мертві, коли їм відрізали… голови, — бурмотів він, задкуючи й витісняючи Лавінію за двері.

— Чому ви мене не пускаєте? — обурилася вона.

— Тому, що це неприпустимо, — Едвард обернувся до неї обличчям і, обійнявши за талію, вивів із кімнати, зачиняючи двері.

— Неприпустимо для вас?

— Для вас, — він закотив очі. — Я бережу вашу честь.

— Ви сьогодні стали янголом-охоронцем? Тільки й кажете, що оберігаєте мене від потрясінь.

— Тому, що ви необачна й ще не одужали.

— У мене просто була одноразова проблема з диханням, — Лавінія зігнула руки в ліктях і підняла розкриті долоні, намагаючись позбутися нав'язливих думок про своє здоров'я.

— А хто говорив про дихання або застуду? — він підняв брови, ледь помітно усміхаючись.

— А що тоді в мене негаразд? — примружилася Лавінія.

— Із головою, — він постукав себе по скроні. — Занадто розумна у вас голова — може боліти.

— Знаєте, я не б'ю людей, але ви щоразу просите мене про більше! — Вона розгнівано тупнула підборами.

— Тоді вдаримося губами, — пропозиція була зухвалою і вульгарною.

— І виб'ємо зуби?

Що ж, кожного разу вони виходили з суперечок сердитими, але цього разу вони піднялися на світанкову палубу злими, стривоженими, червоними й з… опухлими губами.

— Перевірте зуби, — Едвард відкрив рота і торкнувся пальцями своїх передніх зубів.

Лавінія закричала, закрила обличчя руками й кинулася до сходів, що вели до кают першого класу. Він вибив із неї весь дух!

Спогади про приголомшливий поцілунок палили її зсередини. Навіть лежачи в прохолодній ванні з розпухлими пелюстками сушеної гортензії, не вдавалося заспокоїти серце, яке шалено билося в грудях. Лавінія бачила, як підіймалася її шкіра, коли найсильніший м'яз скорочувався, розганяючи лаву замість крові по її судинах.

Вона занурилася під воду, не дбаючи про зачіску чи чорну підводку, якою служниця підкреслила її очі.

Відчуття легкої задухи стимулювало спогади:

«Тоді вдаримося губами?»

Його дотик до її обличчя був ніжним і м'яким, поки пальці не ковзнули до шиї. Він став повільно стискати її горло. Його стегна штовхнулися вперед, змушуючи Лавінію безвольно зробити крок назад і притиснутися спиною до холодної й трохи вологої стіни трюму. Але мороз по її шкірі пробігав лише від того, наскільки гарячим був його язик, який безсоромно й грішно проникав у її рот.

Це було так… захоплююче!

Лавінія розплющила очі. Повітря не вистачало.

Вона стрімко виринула і закашлялася. Намацала передні зуби — наче всі на місці... Нічого не вкрав, окрім її невинності.

Лавінія відкинулася на край дерев'яної ванни. Волосся прилипало до плечей, тому вона відкинула його назад. Краплі води стікали по них і розбивалися на підлозі.

Кап… кап… кап…

— Ах! — Закриті очі не допомагали заспокоїтися. Лавінія вийшла з ванни, замоталася в пеньюар, подарований леді Розою, і нахилилася, щоб дістати чорну валізку. — Лист горіха для відновлення мозкової активності… Візьміть себе в руки, леді Фейрфекс, уперед, це ж усього-на-всього чоловік, — бурмотіла вона, але варто було їй заплющити очі, як його язик нахабно досліджував її рот у спогадах. — Ви настирний, пане журналісте.

І її щоки палали пекельним полум’ям.

Після чаю вона схопила першу ліпшу книжку, щоб розважитися і відсторонитися від спогадів, й лягла на ліжко. Блідий світанок ледь-ледь пробився крізь вікно, тому в багатої пані ще було час відпочити.