18. Корабельний щур

Бліда та зморена, вона залишалася непоміченою. Леді Белла сиділа на сніданку, але так і не торкнулася їжі.

— Мені шкода, що мушу ставити ці запитання, але леді Белло, чому ваша мати так вчинила? — Леді Лавінія і містер Едвард змінили свої звичні місця, оточивши юну дівчину з обох боків, тиснучи на неї.

— Ви знаєте, вчора, коли морська вода заливалася мені в вуха та очі, я, здається, почала розуміти. Мені було так важко дихати. Мої легені палали від болю, очі щипали, і вони сльозилися. Я б впала в розбурхану воду разом із мамою, якби ви не тримали мою руку. Але ви тримали мене так міцно, леді Фейрфекс, що на моїх руках залишилися синці». — Вона підняла край рукава чорної траурної сукні, і на її зап'ясті блиснув браслет із прозорих та чорних діамантів, що приховував фіолетові плями від пальців. Леді Белла опустила рукав.

— Мені шкода, але ваше життя було важливішим. — Лавінія опустила голову. — Я знаю, що ви в жалобі, але прошу, допоможіть у розслідуванні. Що приховувала ваша мати, вирішивши стрибнути?

— Нічого. — Леді Белла похитала головою.

— Нічого? — перепитав містер Едвард. — Тоді чому таке рішення?

— Її життя було важким, і вона соромилася своїх вчинків. Мама ніколи б не розповіла, що стала шахрайкою, але ви її змусили. Захищаючи мене, вона оголила себе до кісток. Я розумію її рішення, — леді Белла зробила паузу і стиснула губи, її очі наповнилися сльозами, — але не приймаю.

Вони не могли зробити нічого іншого, окрім як дати собі хвилину мовчання.

— Розкажіть нам про парасольку, леді Белло.

— Ви знаєте, я думала, що в вашому дуеті більш настирлива леді Фейрфекс, але вона має більше такту, — вона поглянула на Едварда. — Містер Ллевеллін, ви не даєте мені жодної миті для жалоби.

— Вибачте, але у нас немає часу. Ваша гувернантка-мати була важливим свідком, але зникла десь у морській безодні, — його голос підвищився, а на щелепі з'явилися напружені м’язи.

— Не слухайте його! — втрутилася леді Лавінія. — Леді Белло, не хочу давати вам марної надії, але ваша... — краєм ока леді Лавінія помітила, як люди почали підходити до столу, — ваша гувернантка могла бути винесена на якийсь берег або тропічний острів.

— Досить, — перебив її Едвард. — Леді Фейрфекс любить романи та не вивчала географію. Леді Белло, — знову звернувся він.

Леді Белла розгублено переводила погляд між ними:

— Між вами електричні хвилі. Мені варто відсісти?

— Ні! — різко відповіли водночас Лавінія й Едвард, повернувшись до неї.

— О, добре… — Белла опустила голову і невиразно забурмотіла.

— Отже, леді Белло, сором вашої матері був більший за страх смерті, але вона злякалася, коли в трюмі її намагалися вбити? — Лавінія теж була настирливою, але її голос виказував хоча б трохи більше співчуття. Вона поклала руку на тремтячу руку леді Белли та ніжно погладила її зап'ястя великим пальцем.

Леді Белла зітхнула:

— Люди непередбачувані. Ви зняли з неї шкіру і м'ясо, як можна ходити на кістках?

Лавінія відвернулася, щоб витерти сльозу. Їй було боляче, що розкриття чийогось секрету призвело до смерті. Але це був корабель «Санта-Марія», що відплив у п’ятницю 13-го. Тут багато хто загинув. Але сказати це вголос, звісно, Лавінія не наважилася.

— Звідки у вас ця парасолька?

— Від батька, хм… від Джорджа… — Белла не могла підібрати слів.

— У художника Грехема? — припустила Лавінія.

— Назвімо моє становище в його сім’ї таким віддаленим, — задумливо прикусила леді Белла. — Так, до нього приїжджав один китайський гість. Він утримував кілька наложниць і мав великий бізнес в Азії. Він замовив свій портрет і портрет гарної жінки на вибір батька. Тоді батько... містер Грехем вибрав мене. Три швачки працювали дев'яносто годин, створюючи для мене сукню та плащ із червоного оксамиту, що тримався на шиї брошкою з чорного діаманту. Той джентльмен був зачарований і подарував мені рожеву парасольку. Мені вона була ні до чого, тому я подарувала її Жизель. Ми завжди вважали, що ця парасолька — подарунок від мене. Тому вона її дуже любила і завжди носила з собою. Саквояж і парасолька належали їй. Але в паніці, втікаючи, ми про них забули та не згадали, поки ви, леді Фейрфекс, не втрутилися в наше життя.

— Але ж вас привернула гравюра, — зауважила Лавінія.

— Ви б шукали маму в будь-якому разі.

— Ви звинувачуєте мене в її смерті? — Лавінія нахмурила брови.

— Леді, прошу, не драматизуйте, — втрутився містер Едвард, намагаючись погасити напругу, але сам потрапив під перехресний вогонь.

— Ви також на боці леді Фейрфекс!

— Я врятувала ваше життя!

— А я просто не хочу, щоб загинуло ще більше людей! — додав Едвард.

— Врятувати більшість, пожертвувавши меншістю? Такий ваш метод? — гірко запитала леді Белла.

Гіркий смак полину зародився на корені язика Лавінії та скотився колючим клубком униз стравоходом, застрягши десь там. Вона закашлялася:

— Кхе-кхе! Мені справді шкода! — відчуваючи нестерпний смуток і кашель, Лавінія встала і швидко вийшла з трапезної. — Кхе-кхе… — двері за нею зачинилися.

— Хочете булочку? — Едвард узяв теплу білу булочку і розрізав навпіл.

— Я не можу їсти.

— Шкода. — Він намастив половинку жирним м'яким маслом. — І леді Фейрфекс ви теж зіпсували апетит.

— Ви тільки про неї й дбаєте!

— А про кого мені тут іще піклуватися? — меланхолійно відповів Едвард.

День швидко перетворився на ніч. Ще не настав час вечері, як пронизливий холодний вітер налетів на змучений корабель. Паруса, які не встигли повністю розгорнути, знову жваво згортали.

— Це колись закінчиться? — Леді Лавінія стояла на палубі, підперши щоку рукою і похмуро дивлячись на бурхливу воду. — Мене починає нудити.

— Як тільки ми розплутаємо нитку злочинів, — почав Едвард, сидячи поруч біля бочки та читаючи якусь газетну статтю, — все закінчиться.

— А якщо ми не розкриємо справу, то що, Господь залишить нас на цьому кораблі? — фиркнула вона.