16. Прогулянка в дощ під промасленою паперовою парасолькою

Це була маленька медична кімната, в якій пахло сумішшю смоли, солі, ароматичної олії та іржавого металу від пролитої крові.

За невеликим столом, без паперів і лампадки, напевно, господар ще не прийшов, стояла велика залізна клітка. У такій можна було б тримати тигра або лігра. Для лева вона була б уже замалою.

Однак у клітці, накритий білим простирадлом, сиділа людина з залізним ланцюгом навколо ноги. Його голова була нахилена, лоб спирався на коліна.

Це точно був чоловік.

— Подивіться, скільки крові! — прохрипіла леді Лавінія й поклала руку собі на горло.

Містер Едвард насупився, оглядаючись. Уся підлога від столу до клітки була вкрита кривавою доріжкою.

Леді Лавінія, підібравши спідницю і переступаючи на кінчиках пальців, перескакувала з одного чистого клаптика на інший.

— Ви збираєтеся зняти простирадло? — раптом усвідомив Едвард, поступово наближаючись до неї.

Лавінія зі страхом кивнула. Вона бачила багато тіл у різних станах, але жодне з них не було таким дивним, у певному сенсі позуючим.

— Дозвольте, я, — Едвард підійшов ближче, теж стоячи на носочках. Він взяв леді Лавінію за руку. — Я задумався й не встиг зайти першим.

— Про що ви задумалися? — примружилася вона. — У нас із вами важливе розслідування, а ви задумалися? — Лавінія вигнула брову.

— Так, думав про те, куди ви могли покласти свою шпильку.

— Я ж сказала, що в кишеню сукні! — розсердилася вона.

— Спеціально розпустили волосся, щоб покласти шпильку в кишеню?! — Відповідний тон містера Ллевелліна теж був підвищеним, а погляд — прищуреним.

— Волосся? — Лавінія провела рукою по прядці. — А що з волоссям?..

— Розпущене.

— І що? — Вона уставилася на Едварда нетямущим поглядом.

— Чому ви не зібрали волосся? Як ви будете оглядати тіло?

— А… Хм… — Вона розгублено похитала головою. — Я не подумала.

— От. Тоді йдіть і подивіться на он ті баночки, — він узяв її за плечі й обережно повернув.

За столом була не тільки клітка з тілом, але й багато полиць, заставлених скляними баночками з різними речами, що плавали в них: від маринованого чайного гриба до чогось, що стрімко засипало очі.

Це була каюта корабельного лікаря, але, схоже, він не встиг її облаштувати.

Лавінія порпалася в столі та на поличках. Дійшла до шафки, яка стояла зліва від столу, ближче до дверей.

Ще одна самотня маска з дзьобом, на щастя, цього разу без людини.

— Хто помер першим? Лікар чи ця людина? — Едвард просунув руку крізь ґрати клітки й стягнув тканину з голови. — Його тіло виглядає менш розкладеним, ніж те, що в трюмі.

— Річ не в цьому, — Лавінія помахала невеликою коричневою баночкою з щільного скла в руці. — Його забальзамували.

— Що зробили? — здивувався Едвард.

— Забальзамували. Бачите? — Лавінія підійшла ближче. — Зробили швидко й не дуже вміло, ніс відвалився, ось він унизу.

Едвард заглянув на коліна трупа й відсахнувся:

— Фу, — він прикрив рот рукою. — Видовище, м'яко кажучи, жахливе.

— Висохлі хрящі, залишки крові, оголена плоть тут і там. Де ж травма? Ви можете його розігнути? — попросила Лавінія.

— Це труп. Він холодний. Що я маю розігнути? — він склав руки на грудях.

— Труп, — Лавінія заглянула йому в очі.

Броня містера Едварда одразу була пробита. Він опустив руки й, зітхнувши, повернувся до клітки:

— А може, не варто?

— Будь ласка! — Лавінія благально склала руки й затріпотіла віями. — Прошу… — прошепотіла вона.

Містер Едвард зняв камзол, залишивши його на спинці стільця, закотив рукави й спробував змінити позу трупа, долаючи відразу й втому. Піт виступив на його лобі й скронях, скочуючись в очі.

— Вийшло, — промучившись деякий час, пропихтів він.

— Ви мій герой! — Лавінія дістала з його камзола білу хустинку й кілька разів приклала її до його лоба, охолоджуючи піт.

— Рана на шиї, — зніяковівши й вихоплюючи в Лавінії хустинку, прошепотів він, відвертаючи від неї своє обличчя.

— Довга глибока рана, нанесена чимось гострим, але не рівним. Не ніж. Краї рвані.

— Це боцман? — Одягаючись і відсторонившись, містер Едвард застібав ґудзики на манжетах.

— Це помічник кока.

— А, точно-точно… Кому він міг знадобитися?

— Тому, хто сховав цибулину золотистої лілії в мішок. Тому, хто хотів сховати кінці у воду. Але цей хтось не знав, що я бачила стільки вистав із розтином трупів, що легко визначу отруту.

— Вистави?!! — Містер Едвард застиг у здивуванні. — То ви самостійно не оглядали тіла раніше?!

— Чому ви ставите це питання зараз? Я вже показала свою майстерність, тож до чого ці причіпки? — Лавінія стиснула руки в кулаки й уперла їх у боки. — Краще б запитали, чи отруєний цей труп.

— Ви вперше провели розтин на містері Роні?!

— Труп не отруєний.

Лавінія дивилася в стелю, склавши губи трубочкою, а Едвард дивився на неї з роздутими ніздрями.

— Леді Фейрфекс! — У його голосі чулася загроза.

— Технічно — ні, — швидко промовила вона. — Містера Рона вже було розкрито до нашого огляду.

— І як, співпрацюючи з вами, не втратити свідомість?!

У кімнаті було багато різних предметів, що стосувалися лікування, але жодних прямих доказів щодо трупа.

Шкіра на нозі померлого була трохи потерта кайданами, але більших травм, ніж усихання й розкладання, метал не завдав. Його стопа все ще не змогла б звільнитися через великий розтоптаний розмір. Тож навіть якби його привид хотів утекти, він точно не міг би.

Однак було дещо цікаве.

Зовні клітки, біля не прикованої ноги, у кутку кімнати, темному й непомітному, стояла складана парасолька.

Це була рожева паперова парасолька з білим колом, в якому був зображений квітучий вишневий цвіт. У неї була тонка бамбукова ручка, і вона була легкою.

— Жаном вагаса, — сказала Лавінія.

Едвард не розуміючи розглядав парасольку.