15. Фігура у тіні ч.2

"Чайний захід у Леді Фейрфекс" — красиве оголошення синім чорнилом на запашному папері висіло прямо на дверях їдальні. Замість класичного портрета під запрошенням була намальована невелика картинка чайної чашки, в якій, як у вазі, розмістилася гілочка блакитної гортензії.

Леді Белла Масташ нахилила голову набік.

— У вас чудовий почерк, — звернулася вона до леді Фейрфекс, яка стояла поруч.

— О, це писала не я, — усміхнулася Лавінія. — Це творчість майстра-журналіста. Втім, можна віддати данину й моїм навичкам теж. Вам подобається зображення?

Леді Белла повільно кивнула, уважно розглядаючи чорнильний ескіз:

— Це добре. Але кажу вам це як Белла Масташ, а не як Белла Грехем, пані, — на її блідому обличчі промайнула єхидна усмішка.

— О, ваш батько — великий художник. Він же малював портрет королівської родини?

— Вірно, — леді Белла простягнула руку. — Дочка Джорджа Грехема, леді Белла Масташ. Я прямую до свого чоловіка у Францію.

Леді Лавінія взяла її руку у свою і несподівано, піднісши до своїх губ, поцілувала кінчики її пальців через рукавичку.

— Ох! — Леді Белла миттєво відсмикнула руку, як обпечена. Її обличчя залила фарба кольору коралового заходу — щоки почервоніли, і обличчя округлилося. — Що ви робите… леді Фейрфекс? — промовила вона, збентежена і спантеличена, більше нагадуючи просту сільську дівчину, ніж горду леді.

— Вітаю вас, — голос леді Лавінії залишався рівним і непохитним.

— У леді Фейрфекс недостатньо освіти в галузі етикету, — підійшов містер Ллевеллін із червоним обличчям, помітно стримуючи гнів. Він поцілував руку леді Беллі, а потім схопив леді Лавінію за талію. — Моїй нареченій потрібно ще більше уроків.

— Мене виховувала тітка. У неї були інші погляди на етикет, жінок і патріархат, — Лавінія двома пальцями, ніби липку жабу, відкинула руку містера Ллевелліна.

— Ха-ха-ха! — засміялася леді Белла, прикриваючи рота рукою. — У вас дуже кумедний дует. Що ж, — вона дістала з сумочки віяло і прикрила обличчя. — Я знайду час зазирнути на чай до леді Фейрфекс. — Вона підморгнула й, розвернувшись, пішла у напрямку кают другого класу.

— Її чоловік бідний, як церковна миша. Чи варто їй продовжувати бути його дружиною? — питання леді Лавінії мало повиснути в повітрі, але містер Едвард раптом сказав:

— Ваш майбутній чоловік також подорожує в каюті другого класу.

— Ні, лорд Едвард Сеймур подорожує в каютах першого класу, — задумливо відповіла вона.

Містер Едвард Ллевеллін закашлявся, синіючи обличчям.

— Що з вами? — Вона повернулася і поплескала його по спині. — Послабте комір камзола.

Ці дії допомогли. Містер Ллевеллін став дихати рівніше.

— Сьогодні проводите чай? — Його нутро вимагало повернутися до попереднього питання, але погляд леді Лавінії явно блукав десь інде, тому він перевів розмову в безпечніше річище.

— Саме так. — Сьогодні її кучері майже не були зібрані в зачіску. Лише маленька кругла косиця на потилиці імітувала подобу укладки. Решта ж кучерів спадали за плечі, трохи нижче лопаток.

Містер Ллевеллін втупився в її спину, поки вона знову й знову розглядала їхнє скромне оголошення.

— А чим ви будете розважати гостей? — повільно запитав він, ледве ворушачи язиком.

— Чайною церемонією.

— Ви вмієте її проводити?

— Абсолютно ні, — хихикнула вона. — Це буде імпровізація.

— Але жодна імпровізація не буває непідготовленою! — Едвард наче прокинувся від сну і закричав на леді Лавінію, схопивши її за лікоть і повертаючи до себе обличчям. — Ви готові?

— Я вдягну пеньюар?

Містер Едвард закотив очі, похитнувся і впав на підлогу.

— Містере Ллевеллін!

Втім, травми не було. Він просто не розрахував сили, закидаючи голову назад.

— Скільки вам років, що у вас такий високий тиск?

— Тридцять шість. Здається, я вже казав, — він лежав у своїй каюті з вологим компресом із морської води на лобі. — Тепер у мене чухає лоба, — зітхнув він.

— У камбузі не дозволили взяти прісної води, — Лавінія знизала плечима. — Я могла б принести вам відвар, але це коштуватиме дорого.

— Наскільки дорого? — Він навіть зацікавлено підвівся на лікоть.

— Мій час, сили, самі трави, до того ж ходити туди-сюди… М… — Вона задумливо загинала пальці. — 300 золотих і лише тому, що ми знайомі.

Здається, цього разу містер Едвард справді втратив свідомість. У деяких заможних робітників річна зарплата становила максимум 20 золотих! Чого ж хоче ця жінка?!

Що ж, леді Лавінія справді не вміла проводити чайну церемонію, та й не дуже добре розбиралася в традиційному вбранні Азії, але вона знала мови: китайську, японську та корейську. Вона поспішала до Греції, щоб зустрітися з близькою подругою леді Деметрою і якнайшвидше вирушити в нову пригоду, щоб дізнатися щось більше й глибше, але застрягла на кораблі "Санта-Марія" в невеликій протоці Ла-Манш.

— Ах, дурний дощ, — Лавінія знову вдягла на себе довгий рожевий пеньюар із рукавами-кімоно, а зверху корсетну білу спідницю. — Все шкереберть.

Люди, зібрані в каюті першого класу, м'яко посміювалися над наївною жінкою без смаку. Втім, розслаблена атмосфера і була тим, чого прагнула леді Лавінія.

— У мене не стільки рожевого, як у леді Рози Стоун.

Дві старі дами, одна в глухому рожевому, інша в чорній сукні, нібито в жалобі, але насправді ні — звісно ж, прибули майже першими.

13 осіб, серед яких і леді Белла Масташ. І слуги.

Лавінія уважно розглядала жіночі фігури. Високу літню пані неможливо було не помітити. Вона мала сиве волосся, зібране у тугу зачіску на маківці.

Її сукня, хоча й була сірою, була пошита по фігурі з гарної тканини. Вона постійно перебувала поруч із леді Беллою.

— Леді Масташ, — Лавінія привітно кивнула їй головою. — Скільки вам років?

— Шістнадцять.

— Чотирнадцять, — виправила її ...

— Це моя гувернантка, Жизель Адверпен, — сказала леді Белла, зовсім не засоромившись своєї брехні.