12. Можливо, ще трохи рожевих пеньюарів

— Я думала, "рибки" — це їжа… — засмучено промовила леді Лавінія, дозволяючи служниці зняти з неї туфлі та білі панчохи.

— Ніколи не проходили такої дивної процедури? — вельми рожева леді Брудберк розслаблено відкинулася на спинку стільця, продовжуючи пити шампанське. — Неймовірно заспокоює, налаштовує на особливу атмосферу. Усі думки зникають.

— Думаю, справа не в рибках… — пробурчала леді Лавінія. — То ось як ви проводите свій час?

Дівчата кивнули, а леді Роза промовила:

— Ми запрошуємо чоловіків веселитися, підтримуючи їхній азарт, а потім зберігаємо таємницю наших ритуалів краси та молодості, виганяючи їх геть. Чоловікам, як справжнім мисливцям, дуже цікаво, що ми від них приховуємо, але ніхто не підглядає, бо всі знають, що завіса розвіється.

Леді Лавінія підняла брови, побудувавши форму хатки:

— Хтось із цих джентльменів хоч раз тримав справжню рушницю? Щось я глибоко сумніваюся. — Фиркнула вона.

— Ви хочете сказати, що чоловіки жалюгідні? — запитала леді Брудберк.

— Ні, я цього не казала.

— Але маєте це на увазі.

— Леді Брудберк, — Лавінія повернулася до неї корпусом, продовжуючи плескати ногами у воді з рибками, що обкушували трохи загрубілу шкіру. — Ви справді так любили лорда? Тоді чому не відвідали його тіло?

— Бо мені страшно. Я боюся. Мерці висмоктують душу, ви не знали? Погляньте на леді Розу, люба, без образ, — вона краєм ока глянула на колежанку, — за кілька годин схудла, змарніла, які темні кола лягли в неї під очима.

— Це від сліз? — припустила леді Лавінія.

— Я також плакала.

Розмова перервалася, залишивши леді в тиші, що супроводжувалася тільки шумом хвиль, далеко за бортом корабля.

— Носіть частіше рожеве, — раптом сказала леді Роза, коли служниці обгорнули ступні кожної в теплий вологий рожевий рушник. — Чоловіки самі люблять носити рожеве, але коли це робить жінка, це ніби залучає її до чоловіка та його інтересів.

— Рожевий — розбавлений червоний? — Лавінія вигнула брову.

— Вірно. Колір війни. Викиньте всі свої ультрамаринові, кобальтові, азуритові й берлінсько-лазурні сукні й одягайте рожеве, тоді вам не доведеться оголювати плечі.

— Це, мабуть, щоб заслужити любов. Ви підлаштовуєтесь під інтереси чоловіка, а потім не розумієте, чому не хочете дізнатися, що сталося з його тілом.

— Для цього є лікар, — різко відповіла леді Брудберк. — Я любила свого чоловіка, але бачити його мертве тіло — це жахливо.

— У цьому я тебе підтримаю, Саманто, — леді Роза настійливо підтакнула колежанці. — Це страшно, леді Фейрфекс. А ваша безстрашність притягне до вас смерть.

— Смерть — це теж форма свободи, — сухо сказала вона.

— Залиште філософію для чоловіків. У них це століттями виходило краще. Краще сходіть на масаж, — леді Роза грайливо притиснула руку до щоки. — Вам видадуть рожевий пеньюар.

Чи погоджувалася Лавінія з філософією вельмишановних дам — було неважливо для них, тож вона вирішила не заглиблюватися. Демонстрація своїх академічних знань, а отже, певної зверхності, призводила до розпалювання ненависті. Книги часто горіли на площах, як, втім, і відьми. Хоча тенденція на зменшення, але деякі глибоко релігійні люди все ще переслідували "непристойні тексти й жінок". Тому леді Лавінія легко вляглася на ліжко, відчуваючи, як м'які руки ковзали по її шкірі, стискаючи то тут, то там.

— Ммм… — застогнала вона, коли служниця натиснула на якусь точку між шиєю та плечем.

— У вас тут сильний затиск, — мовила вона.

— Останнім часом у мене багато тривог, — пробурмотіла Лавінія. — Ви обізнані в медицині?

— Ні. Але мій батько був лікарем і навчив мене працювати з тілом. Пан Стоун був дуже чуйним і зрозумів, наскільки я можу бути йому корисною, тож подбав, щоб дати мені дах, їжу й невеликий статок.

— Розумію, — відповіла Лавінія, розслабляючись і впадаючи у дедалі глибший гіпнотичний стан. — Отже, ваш батько був лікарем, отже, заможним чоловіком. Як ви опинилися на вулиці?

— Він розорився й продав мене до борделю.

Леді Лавінія не стримала зітхання. Це божевілля. Одними жінками користувалися як дешевим товаром, іншими як дорогим. І ніхто не розглядав особистість і бажання цієї особистості.

— Мені шкода.

— Не шкодуйте. Я нічого не пам'ятаю звідти, — її голос був плавним і розміреним. Це була тема, яку вона, напевно, часто обговорювала за масажем.

— Як леді Стоун сприйняла вашу присутність?

— Нервовий сміх не залишав її, доки вона не знепритомніла. Втім, зараз леді Роза здається задоволеною.

— Задоволеною після смерті чоловіка чи змінила ставлення до вас?

— Ні-ні, пані, після смерті чоловіка леді Роза стала схожою на тінь самої себе, — швидко заперечила служниця. — Розамунд її також не порадувала.

— Чому містер Стоун думав, що його дружину порадує нова наложниця?

— Ох, ні, пані, я мала на увазі, що після смерті господаря пані вже нічого не радує.

— Ще навіть доби не минуло, а в неї "традиційні чаювання"… — проворкотіла Лавінія.

— Так, бо це захід для обміну інформацією, знайомства, взаємодопомоги й вигоди. Ідею розробив містер Стоун, а леді Роза розвинула її як прекрасну концепцію.

— Не кажіть мені, ніби я не знаю, для чого світське товариство організовує вузькі кола — плітки. Та й усе.

Служниця усміхнулася й крапнула чимось гарячим на шкіру Лавінії:

— Ох! — Все тіло здригнулося від несподіванки. — Що це було? — Усі її слова були пронизані цікавістю.

— Віск, пані.

Такою легкою та повітряною Лавінія ніколи нізвідки не виходила. Вона подякувала дамам, які закінчили зі своїм шляхетним чаєм або шампанським, прихопила з собою кокосове тістечко та, повернувшись до власної каюти, впала на ліжко. Її тіло стало м'яким і ніжним, ароматним, шовковим і оксамитовим. Вона сама перетворилася на ту атласну пудрову подушку, яка привернула її увагу під час чаювання.