11. Чаювання

У розкішній каюті було мало місця. Велика частина пасажирів першого класу і декілька пасажирів другого прибули, щоб розважитися на рожевих подушечках, спостерігаючи за молодими служницями, які танцювали навколо них у рожевих пеньюарах.

— Ах! Пане журналісте, ви вирішили приєднатися до нас? — Кокетливо усміхаючись і грайливо покручуючи пальцями, високо піднятої руки, запитала леді Роза Стоун.

— І пані мандрівниця також, — не дала відповісти Едварду Лавінія, але була проігнорована.

Леді Роза Стоун і леді Саманта Брудберк відпочивали на маленькому французькому диванчику з пудровими подушечками. Обидві тримали келихи шампанського й виглядали куди більш задоволеними, ніж звучали їхні голоси в коридорі.

— О, леді Стоун, я вельми вражений, що у вас таке святкове зібрання, коли багато хто говорив, що бал недоречний, — він протиснувся крізь натовп і сів біля ніг літньої леді.

— Мій дорогий чоловік дуже любив жінок. Особливо сильно він почав їх любити після того, як одружився зі мною, — вона тихенько фиркнула і нахилилася ближче до обличчя Едварда. — Тепер цілих сім красунь на моєму утриманні. Не бажаєте обрати одну з них для себе? Погляньте, кругловиді, великоокі, з м’якими спокусливими формами. Не те, що ваша негарна гострокутна супутниця з різкою лінією щелепи. Звісно, ви можете сказати, що вона зі знатного роду, але вони, як і всі великі багатії, захоплювалися кровозмішанням, тож нічого доброго від неї не чекайте: поганий характер і жахлива спадковість. Народжуватиме тільки дівчаток, — леді Роза відкинулася на спинку дивану. — Запам’ятайте мої слова.

Деякий час Едвард не міг підібрати слів, нахмурившись і дивлячись на жінку спідлоба.

— Леді Фейрфекс врятувала вас під час падіння, — м’яко нагадав він.

— Так. Це єдина причина, чому вона все ще тут.

— Ця стара діва — доволі зухвала кокетка, — різко додала леді Брудберк.

Поглянувши на неї краєм ока, Едвард торкнувся кінчиків пальців леді Рози й попросив про особисту аудієнцію.

Вони зайшли в кабінет, який через рясноту пухнастих і різноманітних речей також тепер здавався рожевим.

— Ви ж першою побачили чоловіка після смерті?

— Так. Я кричала, бо це було трагічно, — визнала вона. — Я досі не можу забути його бліде обличчя…

— Як помер ваш чоловік?

Леді Роза Стоун поглянула на нього з-під коричневих вій:

— Невже ви не знаєте, пане журналісте? — Її зістарене обличчя здавалося зовсім не таким, як хитрий погляд з-під вій і млосний голос.

Можливо, леді постаріла тілом, але аж ніяк не характером. І чому її чоловік так занапастив свавільну й примхливу жінку, зробивши з неї лише тінь молодих коханок?

— Ні. Звідки б? — Він відкинувся на спинку стільця, сплівши пальці рук і закинувши ногу на ногу.

— Ця манірність вам не до лиця. У розумному товаристві вже давно ходить інформація про ваше розслідування з некрасивою леді. Перепрошую, — вона награно торкнулася пальцями своїх підфарбованих медовим блиском губ. — Супутницею.

— Коли ви говорите про "товариство", ви маєте на увазі оце? — Він схилив голову ліворуч, вказуючи маківкою на двері за своєю спиною, маючи на увазі будуарне зібрання.

— Ми, — виправила леді Роза. — Але так, ви маєте рацію.

— Тобто це не просто чаювання, а збір інформації? Хто ваш шукач?

— Прошу, знизьте градус вашого запалу. І з'явімось на публіці інакше, дехто вирішить, що ми займалися тут чимось непристойним, — вона хихикнула й підвелася, простягнувши руку.

— Я просто втішав вас у вашій печалі, — включився в гру Едвард.

— Це було приємно, — підморгнула леді Стоун.

— Але дозвольте останнє питання.

— Хай буде останнє, — вона непомітно стиснула губи.

— Чому ви не жахаєтеся того, що на кораблі є вбивця?

Вона замислилася, а потім легко промовила, трохи підвищеним тоном:

— Бо є чудові чоловіки, здатні мене захистити. Професіонали, як ви, — леді Роза Стоун поклала руку на груди містера Ллевелліна, — пане журналісте. І легковажні жінки, що шукають смерті.

— Прошу, зупинімось на легковажних чоловіках, — пожартував він, чи то стискаючи щелепу, чи то напружено усміхаючись.

За дверима панував хаос, серед якого Лавінія знайшла собі затишне місце.

— Ах! Містер Ллевеллін, — пані Фейрфекс тримала в руках чашку з рожевим чаєм і мило розмовляла з якоюсь юною панянкою, поки служниця масажувала їй плечі. — Я вже думала, що ви загубилися на нескінченно довгий час.

Едвард підійшов ближче й сів на сусідній диванчик, обтягнутий кокетливо-рожевим атласом із вишивкою індійських лотосів.

— Як ваші справи, леді Фейрфекс? — Буденно спитав він.

— О, прекрасно. Хочете чаю з макарунами й кокосовим тістечком? Дуже солодко, — сказала вона, відставляючи свою чашечку й подаючи йому блюдце з новою порцією десерту. — Дуже солодко, — Лавінія прошепотіла Едварду на вухо, опалюючи гарячим подихом. — Навіть занадто. Що ви дізналися?

— Пані безсоромна до неможливості, — потираючи почервоніле вухо, відповів він, говорячи то про леді Стоун, то про леді Фейрфекс. — І зазначила, що ми виглядаємо як вигідна пара одне для одного.

— Справді? — здивувалася леді Лавінія, відсилаючи служницю з непомітно переданою фунтовою купюрою в долоню. — І як її здоров’я після побаченої смерті?

— Тримається краще, ніж можна було очікувати. Ще одна жінка, яку зненавидів нав’язаний чоловік.

Лавінія хмикнула, беручи свій чай і помішуючи ложкою, створюючи вихор води:

— Вам не здається, що ми просто потрапили в коаліцію жінок, які замовили вбивства своїх чоловіків?

— Але все одно вбиває не кожна власноруч, — поправив її містер Едвард.

— Я ж про те й кажу, — роздратовано насупилася леді Лавінія. — Є хтось, кого вони всі разом найняли.

— А це не можуть бути різні люди? Стиль надто відрізняється. І до чого ж тут тоді корабельний лікар?

— Це нам ще належить дізнатися, — вона задумливо зробила ковток, оглядаючи товариство. Тут були багато хто, але не всі.