10. Кишеньковий театр

— Як ви думаєте, містере Ллевеллін, двері зачинилися від протягу? Чи їх закрило поривом вітру?

— Ваше запитання не містить альтернатив, — фиркнув містер Едвард, відповідаючи. — Чому ви не припускаєте, що нас тут замкнули, щоб повільно й болісно відправити до Господа в обійми?

— О, містере Ллевеллін, — вона усміхнулася, оголюючи перлинні зуби в блідому світлі нестійкого полум’я олійної лампи. — Мене навряд чи туди пустять.

— Через те, що ви вмієте відчиняти чужі замки шпилькою? — Він починав замерзати, і часом його голос незмінно тремтів.

— Хм… У мене є ще таланти, — пробурмотіла вона.

— Наприклад?

— Ви знаєте, як вбиває цибулина золотої лілії?

— Ні.

— А я знаю.

— Це привід спуститися до пекла? — Він підняв брови.

— Можливо, — здригаючись від холодного й сирого повітря нижньої частини трюму, відповіла Лавінія.

Вона стала оглядати драбину, розмірковуючи, куди можна поставити ногу. Коли дивитися на сходи так близько, то можна побачити, наскільки вони стали м’якими, прогнутими від постійної вологості. Неакуратно стати — і як мінімум знову забруднити туфлі, якщо не провалитися вниз.

— Ви хочете йти нагору? — запитав містер Едвард.

— Ні. Залишуся тут із померлим, буду ще кілька днів проводжати його душу в обійми Господа, — її голос звучав спокійно, але містер Едвард відчув нотку іронії.

— А якщо там хтось чекає?

— От і дізнаємося.

— А якщо двері замкнули на засув?

— Ви будете виламувати.

— Я?

— Ну не я ж, — фиркнула вона.

— А якби ви застрягли самі? Як би ви справлялися?

— Думаю… — Вона поправила локон на скроні. — Гучно плакала б.

— Ох, леді Фейрфекс… — Він підійшов ближче і взяв її за руку, торкаючись пальцями зап’ястя й погладжуючи трохи вище, де в Лавінії була крихітна родимка. — Довіртеся мені. Я буду старатися, щоб витягнути нас звідси, — гаряче запевнив він.

— Ви теж будете плакати?

— Що?..

Едвард звикав до леді Лавінії, але звикнути до того, що вона так легковажно скидає маски й змінює свої особистості, було важко. Едвард був вражений щоразу, коли ця тверда дівчина ставала м’якою і навпаки. Це відбувалося, наче за щигликом пальців.

Вони піднялися вище, стоячи одне за одним. Містер Ллевеллін все ж таки був джентльменом, тому викликався лізти першим. Він торкнувся ручки дверей і штовхнув її.

Та з легкістю піддалася.

Зітхнувши з полегшенням, він виліз у трюм і, розвернувшись, простягнув руку леді Лавінії.

— От бачите. Навіть пригоди не вийшло, — вона передала йому олійну лампу й, обтрусивши спідниці, простягла руку, просячи витягти її нагору.

Сонце вже сховалося за хмарою. За обідом їжу, надану кораблем, з апетитом уплітали лише двоє людей: леді Лавінія Фейрфекс і містер Едвард Ллевеллін.

Натерпівшись страху, вони із задоволенням набивали свої шлунки, святкуючи те, що їм не довелося боротися з чудовиськами корабля прямо після сніданку й короткого солоного перекусу висушеним сиром.

— Спробуйте, ця шинка дуже насиченого аромату.

— Мг… І на смак відмінна.

Вони балакали на якісь відвертальні світські теми, іноді зриваючись на дзвінкий сміх. Ці двоє виглядали окремими, відгородженими від усієї іншої публіки. Навколо них був немов невидима бульбашка, всередині якої кольори й аромати були зовсім іншими — яскравими, сонячними, світлими.

Цьому можна було позаздрити. Непосвячені й заздрили.

І лише вони знали, що їх чекає огляд ще одного трупа.

Містер Ллевеллін навчався у леді Фейрфекс бути більш живим і харчуватися за будь-яких умов. Їжа поруч із нею переставала бути такою марною і без смаку. Хто знає, коли смерть прийде за ними, якщо вони постійно ходять за нею по п’ятах?

— Удача на вашому боці, раз ви щасливі, — проходячи повз них, голосно підмітила леді Брудберк.

Мильна бульбашка навколо них луснула.

— Що ж, леді Фейрфекс, — містер Ллевеллін витер губи накрохмаленою серветкою, — чи не пора нам вирушити на післяобідній сон?

— Звісно, містере, — Лавінія з готовністю підскочила, забувши поправити за собою стілець.

Вона простягла руку, обходячи стілець і тримаючись за лікоть Едварда.

Вони церемоніально, урочисто й велично пропливли їдальнею каюти, тримаючи спини рівними, а плечі широко розправленими.

Ця пара приковувала погляди.

Але щойно вони опинилися за межами трапезної, леді Лавінія тут же забрала свою руку ближче до себе, відпускаючи містера Едварда в вільне і незалежне від неї плавання.

— Дуже добре, — незадоволено хмикнув він. — Тримати обличчя — це ваше все?

— Чи тримала я взагалі коли-небудь обличчя? — вона закотила очі.

— Так. З етикетом у вас все ще погано. Як можна було набити їжу за обидві щоки?

— Ви знову збираєтеся вчити мене?

— Так, — зухвало відповів він, ані на мить не сумніваючись у своїй правоті. — Ви неосвічена юна жінка. Ні, ви, звісно, освічена, — тут же виправився він, — Академічно, ви, можливо, навіть краще освічені, ніж я. Але ваш спосіб освіти зовсім не схожий на шкільний.

— Звісно! Бо я жінка! Жінкам не дозволено вчитися! — обурилася Лавінія, схрещуючи руки на грудях. — І це зробили чоловіки, — прошипіла вона.

Сумний Едвард проводжав її спину, що віддалялася, тужливим поглядом.

— А труп? — безнадійно запитав він.

— Сами подивіться, — Лавінія роздратовано повела плечиком.

— Я без вас не зможу.

Лавінія зупинилася, стиснула губи й розвернулася, піднявши спідниці, немов танцюючи зовсім примітивний провансальський рігодон.

— Замочок не відкриєте без шпильки? — Високо піднявши ніс, запитала Лавінія.

— Так, — м’яко сказав він.

— От тепер точно йдіть самі. Я очікувала чогось більш повітряного і проникливого, в певному сенсі, трепетного, — Лавінія невдоволено надула губи.

— Ах ось чого ви від мене чекаєте? Ну що ж… — Він поправив манжету камзола. — Не чекайте, — сердито глянувши на неї, містер Едвард, після короткої паузи, протопав повз.