9. Маска з дзьобом

Леді Лавінія роздратовано і розчаровано запитала:

— Невже нічого кращого ви не знайшли, щоб запитати?! — Вона трималася за слизькі мокрі поручні, спускаючись у трюм корабля.

— Перестаньте поспішати назустріч біді, — Едвард ледве встигав за леді, яка, попри довгі спідниці й один зіпсований каблук, мчала вперед, наче бурхлива течія річки. — Або ви пристрасно бажаєте повернути собі борг за мій порятунок?

— Я вас не рятувала, — фиркнула вона.

— А хто, якщо не ви?

— Боцман, звісно! Я ж кликала на допомогу. Поверхня палуби була дуже слизькою, і я сама багато разів падала, — Вона знизала плечима. — У мене навіть залишився синець.

— Покажіть! — Едвард схопив її за руку, небезпечно розвертаючи обличчям до себе, дивлячись із хмурим і стривоженим виразом обличчя.

— Він на ребрах!

Едвард сором’язливо опустив руку. Леді Лавінія знову вхопилася за поручні хиткої бруднуватої драбини й продовжила спуск вниз. Містер Ллевеллін — чоловік із запізнілим мисленням?

Вона все гадала, що він за людина. То м’який, то грубий, то любить жінок, то зневажає їх. І журналіст із нього слабкий.

— Які статті ви пишете?

— Вихваляння, — не став приховувати він. — Приїжджаю до людей у маєтки й розповідаю про їхнє життя та справи. Часто ті, хто мене запрошує, уже мають усталену атмосферу, тож сказати мені поганого нема чого.

— То ви підлабузник! Тепер усе зрозуміло, — фиркнула леді Лавінія. — Їздите по гостях і пишете те, що накажуть за ночівлю, їжу й невелику зарплату.

— Вже зарплата у мене пристойна.

— Саме тому ви пливете у другому класі, — відчула, що драбина закінчилася, Лавінія закотила очі.

— Зате не в третьому, — Едвард спустився слідом і освітив маленький квадратний коридор із кількома дверима. — Звідти пахне сиром, — він вказав на одну з дверей.

— Ви вже зголодніли? — з докором у голосі запитала леді Лавінія.

— Ні, — став відпиратися містер Ллевеллін. — Ми ж тільки снідали.

— А от я — так, — тепер вона посміхалася і навіть сміялася з його незручності. — Подивімося, що там, — вона вийняла шпильку з волосся.

— І як у вас стільки їжі поміщається? — стиха і засоромлений її жартами, відповів він.

Двері звично клацнули. Едвард відчув, що зламування дверей і звук відмикання замка шпилькою стали для нього природними. І до чого він уже докотився?

Сухий солоний овечий сир, скочений у кульки, був дуже привабливим, лежачи у дерев'яних глибоких діжках.

— Мм… як смачно, — знявши рукавичку й поклавши одну кульку в рот, протягнула леді Лавінія. — Спробуйте, містере Ллевеллін, — вона взяла ще одну кульку й піднесла до рота Едварда, невинно кліпаючи віями.

Він відкусив крихітний шматочок, так і не з'ївши кульку повністю:

— Це солоне, вам скоро захочеться пити. Давайте не будемо… Ммм… — леді Лавінія настійно поклала решту сиру в рот містеру Едварду. Йому залишалося тільки жувати й бурчати.

— Де ваш дух пригод?

— Не думаю, що він коли-небудь був, — витягнувши хустку з нагрудної кишені й змочивши куточки губ, пробурмотів він.

— Отже, — Лавінія поклала ще одну сирну кульку собі в рот і сперлася стегном на край діжки з сиром. — Як ви стали журналістом?

— Не їжте багато солоного, — він знову спробував повчати її, але Лавінія пропустила це повз вуха, бажаючи почути його історію.

— Що ж, це сталося у середній школі, коли потрібно було замінити місцевого газетяра на кілька тижнів, поки той лікувався від пневмонії. У школі влаштували невеликий конкурс, і я переміг. Тоді мене взяли вести тимчасову колонку. Але попередній журналіст помер, тому я залишився надовго. Теми від простих шкільних переросли в складніші й глибші, навіть політичні. Я багато писав про мінуси феодального устрою, це не сподобалося власнику газети, і він неприязно попросив мене залишити місце. Я поступився ним своєму однокласнику з легшим стилем і думками. Кілька років я працював із бабусею на фермі маєтку й зовсім не думав знову писати, але одного разу ми приймали мандрівника з Нормандії, і, проговоривши з ним увесь вечір, він знову запалив у мені іскру писати.

— Ви видали його мемуари? — хрустячи сиром, запитала Лавінія.

— Ні, — він цокнув язиком. — Навіщо б я став писати його мемуари? Я знову влаштувався в газету, тільки вже в Англії.

Леді Лавінія почухала брову:

— У вас був такий шанс перед очима, вухами й пальцями, а ви пішли зовсім іншим шляхом, — розчаровано плеснула вона руками. — Їжте сир, сер. Ви як миша, тягнете все найкраще в нору й не ділитеся зі світом, — вона кинула в нього сирну кульку.

Незграбно простягнувши руку, містер Едвард усе ж таки зловив її.

Вийшовши з кімнати із припасами, вони спробували відкрити інші двері. Там виявилася кімнатка для ночівлі на чотирьох осіб і повернутися було нікуди. Якби вони з містером Ллевелліном сіли на сусідні ліжка, то їхні коліна незручно стикалися б одне з одним.

— Тут хтось живе? — невпевнено запитала вона.

— Можливо. Бачите, постіль зім'ята.

— І де пасажири?

Містер Едвард знизав плечима.

— Тоді не будемо вдиратися в чужий простір.

Вони зачинили двері.

— Як ви думаєте, містере Ллевеллін, чи може це бути місцем проживання театральної трупи?

— "Китайський театр"?

Лавінія задумливо кивнула.

— А де тоді живе жінка? Вона ж не може жити в цій крихітній каюті разом із чоловіками.

— Ви ідеаліст? — Лавінія похитала головою. — Ви бачили формат їхнього виступу? Це жорстоко.

— Виступ не має прирівнюватися до життя.

— Так, але ви думаєте, що їй дозволено жити в окремих покоях з економкою? — Лавінія фиркнула. — Я б їй побажала цього.

— Мені здається, що одна зустріч із Джоуї Кастеллом зробила вас цинічною, — підібгав губи Едвард. — Світ не такий жорстокий.

Лавінія зітхнула:

— Можливо, ви маєте рацію, і я досі вражена. Який грубий чоловік! — вона суворо насупилася.