5. Стравохід та цибулина золотої лілії

Містер Едвард Ллевеллін виявився дуже наполегливим молодим чоловіком.

— Не можу повірити, що молодій леді сподобалося дивитися на труп, — пробурчав він, поправляючи одяг. Обличчя його було блідим і зеленуватим. У цілому, містер Ллевеллін виглядав нещасним і хворим.

Лавінія зрештою здалася. Вона не була готова самостійно оглядати тіло, тому кивком погодилася:

— Що ж... Значить, невелике інтермеццо, — з легким зітханням сказала вона.

— Інтермеццо не буває великим, — виправив її містер Едвард. — Я попрошу вас про цілий антракт.

Леді Лавінія голосно видихнула:

— Перестаньте мене виправляти. І, ви, містере Ллевеллін, — чоловік, джентльмен. Де ваша жага допомогти дамі в серйозному розслідуванні?

— Ви занадто захоплені грою в констебля і слідчого, — відрізав він. — Але ми не в дурному жіночому романі, це реальне життя. Я — журналіст, і вести розслідування не моє діло.

— І про що ваші статті?! — обурилася вона, упираючи кулаки в боки. — Про те, як приховано принизити жінку за те, що вона жінка?! Хм... Десь я вже це чула. А, здається, від вас, сьогодні вранці! — Вона говорила зло, швидко і збуджено. Цей чоловік точно... точно має любити чоловіків!

Власне, це вона теж озвучила вголос.

— Ви припините мене ображати?! — обурено вигукнув він.

— А ви мене?!

Кілька миттєвостей, що здалися вічністю, вони свердлили один одного поглядами. Містер Ллевеллін прикусив губу, а потім зітхнув:

— Леді Фейрфекс, у мене немає наміру з вами воювати...

— Але ви оголошуєте мені війну чи не кожного разу!

— Бо ви чіпляєтеся до слів!

— Я?! — Щиро здивувалася вона, широко розплющивши очі. — Ви точно говорите про мене? — Вона крутила головою, шукаючи поблизу когось іще.

— А чому ми світили на покійного містера Брудберка свічкою? — несподівано запитав містер Едвард.

— А? — Леді Лавінія кліпнула очима.

Їхня сварка миттєво припинилася. У каюті покійного було темно, значить, штори були зачинені. Але містер Брудберк був досить п'яний, щоб не турбуватися про це.

— Звідки ви знаєте, що він був п'яний?

— Після того, як ви попросили припинити шоу, саме він наполягав на продовженні. Я, — зніяковіло і трохи почервонівши, сказав містер Едвард, — вирішив послухати вашу пораду й вийшов із курильної кімнати. Ми зустрілися з містером Брудберком через годину чи дві... Я відпочивав на палубі, коли він у супроводі слуги ледь ішов до каюти, яку вони придбали для подорожі з дружиною. Ми навіть не привіталися...

— З яким слугою? Ви пам'ятаєте його обличчя?

— Ні, — похитав головою він. — Зовсім ні. Було темно.

— Звідки ж у вас така впевненість, що це був містер Брудберк?

— Його статура і сивина поблискували при слабкому світлі ліхтарів і зірок.

Лавінія повільно кивнула.

— Потрібно опитати більше людей і знайти слугу. Але перш ніж це робити, я маю побачити другого загиблого, щоб знайти тонкий зв'язок. Інакше моя ініціатива безнадійно загрузне в болотних водах. Тоді залишиться лише сидіти й чекати своєї долі, склавши руки.

— ...і статті в мене цікаві, — коли леді Лавінія повернулася до розмови, вийшовши зі своїх глибоких роздумів, містер Ллевеллін уже закінчив палку промову.

— Що ж, займіться цим, — вона безтактно поплескала його по плечу. — Мені потрібно відпочити й зібрати думки до купи, — вона змусила себе посміхнутися, але це ніяк не бажало відображатися на її похмурому обличчі, вона розвернулася і, голосно стукаючи підборами по підлозі, вийшла з коридору, піднявшись на палубу.

Містер Ллевеллін, імовірно, ображений її неуважністю, не пішов за нею, щоб продовжувати докучати.

Вона б з радістю хотіла, щоб він кинувся за нею слідом, але цей чоловік побоювався бурхливих вод пригод.

Вона фиркнула вголос.

— Ви все так само невиховані, — почувся приглушений жіночий голос.

Леді Лавінія озирнулася й тактовно присіла в реверансі:

— Добрий день, леді Брудберк.

Немолода дама зміряла її жорстким, пронизливим поглядом, від якого по спині Лавінії пробіг неприємний холодок.

— Хочете випити зі мною післяобіднього чаю?

— Це люб'язність?

— Це пропозиція. У мене є особливі склади для вашої... ситуації.

Леді Брудберк зацікавлено підняла брову.

Повільно шарудячи спідницями, слухаючи плескіт бурхливих хвиль, дві леді, взявшись під руки, рушили в бік кают першого класу.

— У вас затишно, — відзначила леді Брудберк, розташувавшись за чайним столиком і хрустячи солодким мигдальним тістечком.

— Я хотіла подорожувати з комфортом, — леді Лавінія принесла маленький чайничок із японської порцеляни аріта. Він був витончений і білосніжний, із позолоченою ручкою й невиразними рожевими квіточками, тонко нанесеними розпливчастою аквареллю. — Відсьорбніть чаю.

Леді Брудберк пильно спостерігала, не кліпаючи, як із носика в чашечку переливається легка ароматна рідина блідого кольору, мало чим відрізняючись від води.

— Це ваш сервіз? — Вона взяла в руки чашку й покрутила її, розглядаючи.

— Так, пані. Мені подарувала його тітонька, з усмішкою розповідаючи історію про милого японського джентльмена, який просив моєї руки, принісши новенький сервіз і тубус із банківськими чеками, — вона акуратно посміхнулася, показуючи перлинні зуби, обережно наливаючи чай, тримаючи чайничок однією рукою в рукавичці не за розміром. — Але я була надто юною для заміжжя.

— То ви леді, що розбиває серця із самої юності? — їдко запитала леді Брудберк.

— Зовсім ні, — Лавінія сіла навпроти неї за чайним столиком і зробила маленький ковток. — Цього я навчилася пізніше. А ви, пані?

— Господь наділив мене вірністю і відданістю. Мій чоловік був світлом моєї душі.

— Але ви навіть відмовилися подивитися на тіло.

— Я не зможу бачити, як його оболонка розкладається.

— А читання молитви?

— Я молюся за його душу щоночі, стоячи на колінах на подушці. Решту має робити священник.

— Стоячи на колінах на подушці. Ночами, — Лавінія усміхнулася. — Із коханцем?