Глава 36. Щасливий місяць і важка помилка

Глава 36. Щасливий місяць і важка помилка

«Кохання – це зойк крові,

це бездумний, непереможний

голод тіла, це наказ вічності,

яка не допускає опору собі.

Кохання саме себе пожирає,

як вогонь, і коли задоволене,

лишає по собі нудний, сірий попіл».

Володимир Винниченко

***

Аріна

Час летить невблаганно…

Ми разом з Адріаном місяць… щасливий місяць. Протягом цього часу що тільки не відбулося: і радісні погляди, сповнені кохання, і романтичні зустрічі та проведення разом усього вільного часу, і ніжні, приємні поцілунки під місяцем, сповнені стільки любові одне до одного, що й передати словами важко, і походи в кіно… Ми таки вирішили знову сходити, але фільму й на цей раз не бачили. Між нами горить пристрасть і ми не можемо її цуратися, лише розпалюємо весь час жагучими поцілунками та гарячими обіймами.

Та головне, Стас… він змінився. Якось підійшов до мене та попросив вибачення, сказавши, що дуже помилявся, намагаючись привласнити мене собі. І знаєте, я пробачила, але дистанцію тримала від нього. До речі, він і сам намагався мене уникати, через раз вітаючись. Так хотілося б, щоб схиблений Стас десь дівся, а з’явився новий – нормальний… Але він був постійно поруч, неподалік. Спостерігав за нами, але не підходив, вітався, але не говорив. Ніби щось очікував.

Адріан, як і обіцяв, не допускав друга до мене та був поряд. Кожну перерву він приходив на крило школи, де я навчаюсь, і ми проводили щасливо разом навіть хвилини, миті, що так швидко закінчуються. Кожного разу, як ми дивимось одне на одного, таке відчуття, наче це останній раз. Хочеться цілувати його й не відпускати, обіймати й тримати постійно біля себе.

Шкода тільки, що тато проти Адріана. Мовляв, він мені не пара, оскільки він із Лондона й поїде туди, коли йому заманеться. На питання, хто мені пара, він відповідав, що Стас. Якби це жахливо не звучало. Мама ж на нейтральній території – і мене підтримує, бо я її дочка, й тата, зрозуміло чому. Тож намагаюсь Адріана додому не приводити, а зустрічатися з ним у парку, а говорити, що до подружок бігаю.

***

Сьогодні милий ще не приходив до мене на жодній перерві. Я не знаю, що сталося й де він, але все одно чекаю.

Стою в коридорі та дивлюсь у вікно. Згадую всі приємні миті проведеного разом місяця. Намагаюся віднайти душевну рівновагу. Тривожні сигнали закралися в мої думки й не полишають мене. Раптом нав'язливі руки нахабно обіймають, а вимогливі вуста торкаються моєї шиї. Я так мрію, щоб це був мій Адріан… Він вже не раз так до мене підходив, обіймав, і навіть у шию цілував.

Розвертаюся в обіймах хлопця…

О ні! Ну скільки ж можна!?

Стас дивиться на мене вогненними очима, а на вустах грає посмішка нахабна. Його руки, як чіпкі кайдани, міцно тримають мою талію. Мої руки на його грудях слабкі проти нього, як гілля дерев проти дощу хиляться, та все ж намагаються його відштовхнути, хоча кайдани не дають цього зробити.

Фокусую свій зір з-за плечей Стаса – там неподалік стоїть Адріан.

О ні! Тільки не це!

Він до мене йшов, знаю. Та бачу в нього на обличчі розчаровану посмішку. Адріан стоїть неподалік і дивиться на нас. Уявляю як це виглядає – закохана парочка міцно обіймається. В його блакитних очах застиг шок, а в моїх – біль і відчай. Хочеться закричати йому «Врятуй мене!» Та в цю секунду Стас робить ще жахливішу помилку – він цілує мене. Нахабно, нав'язливо й знову в губи… І знову без моєї згоди. Таке враження, ніби він знав і бачив Адріана, тому й робить це спеціально, на зло йому.

Б'юся, намагаюся звільнитися від чіпких кайданів та нахабних губ. Б’ю його в груди. Нарешті в мене отримується й він мене відпускає.

– Ти ж обіцяв!!!! – кричу йому. – Ти ж обіцяв більше так ніколи не робити!!!

– Пробач, не знаю, що на мене найшло.

Та я не слухаю його ненормальні й божевільні виправдання. Вони мені не потрібні.

Я пориваюся бігти за Адріаном. Біжу з надією, що він ще не далеко відійшов. Чую дзвінок, що сповіщає про наступне заняття, та мені байдуже до того. Нехай спізнюся, нехай навіть пропущу, проте мені терміново потрібно зараз знайти Адріана. Знайти й порозумітися.

Біжу великими коридорами та не розумію, де він. Як же це безглуздо… Уявляю, що він відчуває. Хлопець же також вперше закохався. Довірився мені, розповів про свої почуття. А я не встигла навіть цього зробити. Не встигла йому сказати, що також його кохаю...

Боже, де ж він!?

Сльози котяться по обличчю, заливають його, як дощ суху землю. Але біжу, навіть не бачачи нічого перед собою.

Де він подівся? Як мені його знайти у школі, в якій навчається дві тисячі учнів?

Беру себе в руки та намагаюся подзвонити йому.

«Абонент не доступний».