Глава 35. Розмова та наслідки

Глава 35. Розмова та наслідки

«Хочеш удавати мудрого?

Мовчи, коли мудрі говорять».

Володимир Канівець

***

Адріан

Промовляю слова чітко та зрозуміло.

– Я більш ніж впевнений, що ти приклав руку до того фальшивого фото, бо не було все так, як зображено на тупій картинці. Та попереджаю: ще раз Аріна через тебе сльози литиме… і я прийду вдруге… і вже не говорити з тобою.

– Що тобі потрібно від неї? – гаркає мені у відповідь.

Очевидно, відійшов від удару й хоче ще. Ні, я не розкидаюсь ударами наліво й направо так, як він. Темперамент у мене не такий.

– Вона була моєю дівчиною до твоєї появи, – шипить агресивно, переходячи на крик. – А з'явився ти й вона вмить про мене забула, – дивує мене своєю заявою. Навіть не знав цього. Але ж і ніхто не говорить, що це правда.

– Якби дійсно була твоєю, не забула б тебе так швидко, – натякаю йому на очевидне й посміхаюсь глузливо. – Аріна не така, яка біжить від одного до іншого.

– Що в тобі такого, чого немає в мені?

Підіймаюся й стаю рівно. Дивлюсь на нього звисока. Він дійсно не розуміє?

– Оце вже питання не до мене, а до Аріни, – відповідаю. – Хоча… вона спокійна й мирна дівчина. Сором'язлива і дуже ненавидить агресію, – пояснюю йому, а сам дивуюся собі. За такий короткий час я її так добре пізнав. – Очевидно, своєю поведінкою ти її й відштовхнув… в мої обійми.

Посміхаюсь. На цей раз вдячно. Я йому вдячний за те, що він такий негативний і цим Аріні не подобається. Бо якби було інакше… навіть не хочу думати, що було б. Певно доля розпорядилася так, що нам довелося із нею зустрітися й покохати одне одного.

Хлопець на мої слова різко підіймається на ноги й хапає мене за футболку й знову хоче вдарити. Цього більше я йому не дозволю. Хапаю його за кисті сильніше. Викручую його руки так, щоб відпустив комірець.

Це моя улюблена і щаслива футболка. В ній я відпочивав разом із батьками ще до їхнього розлучення, тому маю приємні й теплі спогади, пов'язані з нею. Я люблю її та не хочу, щоб він мені порвав чи забруднив своєю кров'ю. Весь час, поки відводжу його руки від себе та викручую кисті, ми дивимося один одному в очі – зі злобою, з агресією. От тільки у хлопця негативних рис більше, ніж у мене. Стас піддається, відчуваю у своїх руках його розслаблені кисті, та врешті-решт здається.

– Я ненавиджу тебе, – кидає мені грубо й злісно.

Я за нього вищий на пів голови та, здається, що сильніший. Тож не варто зі мною йому так поводитися. Буду відстоювати свою честь та Аріни у властивому йому дусі – бійками.

– Я все зроблю, щоб вас розлучити. От побачиш, – погрожує мені.

А це вже мені не подобається. Я на мить заплющив очі, перетравлюючи почуте.

– Не варто погроз. Твою сутність я вже побачив.

– Це не погрози, а попередження, – кидає. – Аріна буде моєю. Затям собі це.

Я хмикаю. Який же самовпевнений ІДІОТ. Йому прямо говорять, що дівчина його не любить, що вона з іншим, а він все про одне й те ж.

– Ще раз ти Аріні зробиш шкоду, щось на кшталт вчорашнього, і пошкодуєш ти. Це вже моє попередження.

Більше не хочу з ним говорити ні про що, тому йду геть.

Індик самовпевнений. Йолоп черствий. Ідіот бездушний…

Та якби мені дівчина подобалася, а я їй ні, то побажав би їй удачі та щастя з іншою людиною. Хотів би бачити її щасливою хоч з іншим, якщо поруч зі мною була б нещасною. Навіщо так мучити кохану дівчину?

Розумію його. Аріна – дуже красива дівчина, ніжна, чуттєва, приємна, романтична, гідна поваги й чоловічої уваги. Але навіщо так псувати їй життя? Більше ні на крок від неї не відійду, бо цей бовдур знову щось утне.

***

Як билися зі Стасом, чув, що в кишені вібрував телефон. Але часу відповідати, хто б то не був, не було, тому беру його зараз до рук. Тим більше, треба таксі знову викликати.

Але набирати номер водія буду пізніше, бо кохана хвилюється.

Аріна: Чому не відповідаєш на дзвінки?

Аріна: Що сталося?

Аріна: Де ти?

От що їй відповісти? Сказати, що був у Стаса вдома, буде гніватися. Але й брехати не хочу, бо сердиться то вона від хвилювання.

Швидко набираю її номер і чекаю на відповідь, слухаючи довгі гудки. Та Аріна, наче чекала на дзвінок, так швидко відповіла.

– Адріане, де ти? Чому не відповідав? – потік її запитань не зупинити, але я спробую.

– Мила моя, все добре. Я був трішки зайнятий, – і не брехня, і не чиста правда.

Але ж справді був зайнятий, тому й не відповідав. А скажу їй всю правду віч-на-віч. Сьогодні увечері.

– Зайнятий? – з недовірою ставить запитання. – Для мене?