Глава 32. Правда

Глава 32. Правда

«Правда – наче гірке питво,

неприємне на смак, але воно

відновлює здоров’я»

Оноре де Бальзак

***

Аріна

Слухаю його та стою шокована. До цього я ще намагалася відкинути весь біль і повірити в те, що фото взагалі не справжнє. Але ж він говорить правду… Дівчина підійшла до мого хлопця та обіймала його… ще й із поцілунками лізла. Бооже… допоможи це витерпіти.

– Але я її одразу різко відштовхнув, бо ненавиджу таких дівчат, які самі чіпляються на хлопців, тим більше якщо не в їхньому смаку, – продовжує розповідати мені всю правду, що сьогодні сталася. – Я ніколи не виявляв уваги до неї. Та й скільки я навчаюсь у цій школі? Майже місяць? Вона весь час до мене липне, – хлопець протягнув останню фразу й так жалісно подивився на мене, що шкода його стало, бо відчуваю те ж саме зі Стасом. – І коли я їй тактовно повідомив, що вона мені не подобається, що в нас із нею нічого не буде і в мене є дівчина (бо вже тоді я був закоханий у тебе!), вона нарешті відстала від мене. Проте сьогодні… це знову повторилось і очевидно, що хтось устиг сфотографувати, – спохмурнів на останніх словах.

Його монолог можна було слухати нескінченно. Я насолоджувалася потоком слів та посміхалася в душі. В його ніжних словах відчувалася тривога, потреба в мені, що більше нікого не бачить, окрім мене. І головне, він вдруге сказав, що закоханий у мене! Боже мій… я так хочу й боюсь вірити одночасно.

– Я не знаю, кому й навіщо це було потрібно, але можу запевнити тебе – поцілунків не було! – сказав впевнено й більш голосно. – Але я точно не маю сумнівів, що це комусь таки було потрібно…

– Стасу… – зупинила й відповіла на його здогадки.

Тепер і в моїй голові все стало на свої місця. Стас виконав послугу по-своєму. Я просила просто дізнатися хоч ім’я хлопця, ще тоді не знавши Адріана. А він, виявляється, все думав як напакостити.

Не хочу я мати такого друга! Більше нехай і не дивиться в мою сторону. Як же так можна – кохати та змушувати страждати кохану людину разом із собою? Що це за кохання таке!? Якби Адріан був на місці Стаса, я б страждала разом із ним, бо кохання – таке всесильне почуття, що навіть біль перемагає. Але ж усе не так! Адріан не на місці Стаса… Він наче навмисно змушує мене страждати… а я не хочу. Я нарешті покохала і є коханою. Більше ніяких страждань. І ніяких друзів, які ставлять палки в колеса, руйнуючи моє щастя.

– Твоєму другу, якого ми зустріли тоді в кафе? – запитав, а я кивнула головою у стверджувальній відповіді.

Він лукаво посміхнувся знову та здивував мене, інтригуючи наступним запитанням:

– То це ти можеш мене зрадити? Зі своїм другом? – я здивовано закотила очі й сама посміхнулася. – Це мені треба бути на сторожі й оберігати свою ніжну квітку, – промовляє та ще міцніше притискає до себе, ніби обіймами говорячи, що ніколи не відпустить, нікому не віддасть. А мені тільки це й потрібно – бути постійно в його обіймах.

– Ні. Можеш бути впевненим, я ніколи тебе не зраджу, – запевняю його, ласкаво посміхаючись.

Слів не багато, але в них вся правда й моє кохання до нього. Я його не зраджу… дійсно ніколи.

Адріан розпливається у щасливій та гордій посмішці й сміється навіть очима, в яких яскраво помітний блиск від моїх слів. А за мить знову спохмурнів.

– Я знав, що він нього чекати можна, що завгодно. Знав, що мені ще треба буде боротися за своє щастя й кохання. Знав, що прийдеться з ним воювати за тебе. Але таке… – він на мить змовк, покрутив головою і стиснув плечима, – я не думав, що хлопці на таке здатні, – хмикнув здивовано. – Ну підійди, або поговори зі мною, або дай у пику, а не крути якісь інтриги за моєю спиною, відбиваючи мою ж дівчину.

Я засміялася з його слів. Він уявно розмовляв зі Стасом, розмірковуючи все по-чоловічому. Адріан, виявляється, мужній і дужий хлопець, готовий боротися кулаками за дівчину. Тільки я б цього зовсім не хотіла. Не хотіла б бачити як через мене б'ються.

– Чесно скажу тобі, після того, як Влада чіплялася, я захотів відчути твої обійми й поцілунки, ніби хотів скинути тягар неприємних відчуттів, бажав замінити їх приємними, щасливими, – промовляє й дивиться прямо в очі, бажаючи, щоб я вірила.

Я й вірю – коханому.

– Тому швидко пішов у протилежне крило школи… до тебе. На обіймавшись вдосталь із тобою, я пішов на заняття щасливий та усміхнений. Ти мене насичуєш такими приємними емоціями, що від цього відчуваю надлишок гормонів і тоді щасливий цілий день, – усміхаюсь і плачу заодно.

Відчуваю те ж саме, що й він!

– Я усміхався, як ідіот, і сумував за тобою… поки не написав тобі повідомлення, а ти мене зрадником обізвала, – відчуваю в його голосі такий гіркий біль, що й мені частина передалася.

Але я й сама достатньо сьогодні відчула болю.

– В ту хвилину я й справді тебе таким вважала. Мені було так гірко й важко від болю, що хотіла крізь землю провалитися, щоб тільки не відчувати те, що відчувала, – розуміючи мене, він ще сильніше мене притиснув до своїх грудей.