Глава 30. Біль втраченого кохання

Глава 30. Біль втраченого кохання

«Іноді так хочеться знову

стати дитиною ... Тому що

розбиті коліна гояться набагато

швидше, ніж розбите серце».

Невідомий автор

***

Аріна

Стас таки зробив це... виконав послугу…

Я відчувала небезпеку ще в суботу, боялася, що він задумав щось підступне, цинічне… Та навіть гадки не мала про те, що буде так… боляче.

Сльози солоними потоками заливають моє обличчя. Я не можу повірити в те, що бачила. Як? Як таке може бути? Він же годину тому цілував, обіймав мене, дивився на мене щасливими очима і дарував свою ласку, ніжність. Хотів сьогодні сходити зі мною в кіно… Ахах, ще й на любовну історію… А сам в цей час з іншою… Та ще й із ким? Цією Владою – гадиною, яка постійно псує мені життя. Ось і знову зіпсувала.

Та як же боляче відчувати, що твій коханий – зовсім не твій. Серце розривається від болю. Його заливають криваві сльози й воно не має сил боротися з болем… помирає повільно…

Біжу... Куди я біжу, не бачу від гірких сліз. В очах пелена від болючих сліз, слів Стаса, його нахабної посмішки в цей час… Невже він думає, що я миттю стану його!? Оце вже ні! Не подарую йому цього! Нізащо! Наперекір буду все робити, але не буду з ним разом, як його дівчина.

Навмання потрапила до вбиральні. Закриваю двері на замок і даю волю гірким сльозам. Виявляється, до цього я їх ще стримувала. Не можу більше. Чому так болить? Відчуття, наче серце вирвали, але залишили живою, не вбили до кінця.

Я ставлю собі питання: «Чому я?» Що я зробила не так, щоб заслужити такий біль? Та одне лиш спокою не дає – сильніше всіх один одному роблять боляче тільки закохані…

Дивлюсь на себе в дзеркало й не впізнаю. Зараз дивиться на мене не мила дівчинка, яка ще годину тому була щасливою. Сумна, розбита, розчарована дівчина із червоним кольором обличчя та червоними від сліз очима.

Пригадався мені мій внутрішній голос, коли я вперше побачила Адріана: «Я буду кохати його завжди». Та не варто особливо прислухатися до внутрішнього голосу, адже він зовні ніколи не був. Він не бачив того, що могло б відбутися в майбутньому…

Телефон завібрував, сповіщаючи про нове повідомлення. Дивлюсь на смартфон і не можу повірити. Ох, звісно, зрадник дав про себе знати.

Адріан: Я сумую за тобою…

Ще й смайлик поцілунку вліпив. Та до біса мені твої поцілунки тепер!!!

Швидко на емоціях друкую повідомлення йому.

Я: Пішов до біса, зрадник!!!

Відправляю. Не знаю, як зреагує, та сподіваюся, зрозуміє, що я все знаю. Але потік нових сліз заливає мої очі і я не бачу, що він мені відповів.

Руками витираю ці кляті сльози. Я не прошу їх рікою литися!

Адріан: Аріно, що сталося??? Я нічого не розумію. Чим я тебе образив?

Ахах… дуже смішно. «Образив» мене… Та ти мені серце розбив, зраднику!!! Адже у нас з тобою практично нічого не було. Ні зібганого минулого, ні мною придуманого майбутнього. Ти просто подарував мені порожню надію, мрію або гарний сон. Ти в моїй душі на окремій сторінці записаний коротким рядком: «Не збулося».

Мрії – це біль відчуття власного безсилля…

Як я могла в тебе закохатися!?

Перші враження про людину завжди оманливі. Як і перше кохання не завжди приємно закінчується…

А він ще й нічого не розуміє…

Вимикаю телефон. Не хочу йому нічого відповідати, бо від гірких сліз втрачу свідомість і ніхто мене не знайде, бо я закрилася у вбиральні. Чи може, так і зробити? Залишитися тут і плакати до втрати пульсу.

З’їжджаю по стіні від розпачу й сідаю на підлогу. Чому так боляче!? Голова болить, серце розривається, душа плаче…

Які різні бувають дні. Настільки різкі зміни, що не встигаєш пристосуватися. Ще вчора я була найщасливішою дівчиною на світі. Мене обіймав мій коханий, тримав мене за руку, говорив приємні слова, цілував. А сьогодні… зрадив... все той же коханий.

Він же говорив мені, що буде поруч постійно!!! Навіщо!?

На емоціях кричу від сліз та болі. Від моїх криків почали збігатися учні, стукають у двері, просять відчинити. А я не хочу нікого бачити. І не хочу, щоб мене бачили в такому стані. Всі ж знають мене. Я постійно виступаю на різноманітних заходах школи, тому про Аріну Славінську не говорять хіба що глухі й німі. А тут побачать, яка я вбита горем. Ні, не хочу відчиняти. Нікому.

– Йдіть геть! – прошу їх, щоб забиралися звідси.

Чую за дверима хтось кричить:

– Дівчино, що з вами? Вам погано?

– Йдіть геть!!! – кричу вже. Хіба не розуміють з першого разу? - Забирайтеся! Я сама дам собі раду!

Або дайте мені гуаш кольору його очей… Розфарбувати всі стіни й зійти з розуму…