Глава 27. Бажана мить зустрічі

Глава 27. Бажана мить зустрічі

«В одній годині кохання – ціле життя».

Оноре де Бальзак

***

Аріна

Це що ж таке – у мене побачення сьогодні? І чому я це розумію тільки зараз, коли вже давно вдома та готуюсь до зустрічі з Адріаном? В душі такий приємний трепет, що хочу то розтягнути його, то прискорити бажану мить зустрічі з ним. Сама себе не розумію.

Як приїхали, тато поїхав на роботу, а Стас одразу пішов додому, не бажаючи тиснути на мене своєю присутністю, і правильно. А ми зробили дівич-вечір серед білого дня – я, мама та Яніна з Маринкою. Жартували, сміялися, пили чай з кексами та, звісно, розмовляли на різні теми. Я розповіла їм, що сьогодні зустрічаюсь з Адріаном, дівчата радісно пищали й вітали мене. Мама також була задоволена, що в мене все налагоджується. Так приємно, коли про тебе турбуються рідні й близькі тобі люди. Через декілька годин за подружками приїхав тато Марини й забрав їх, тому я пішла готуватися до вечора.

Спочатку прийняла душ і висушила феном волосся. Вирішила, що не хочу ніякої зачіски, щоб не було занадто святково, та просто розпустила волосся, розчесавши його. Косметику я не дуже люблю, але сьогодні хочу зробити очі ще виразнішими, тому пофарбувала вії тушшю, а на губи нанесла прозорий блиск. Мінімум косметики, максимум природньої краси – думаю, так буде правильно. Хочу здаватися живою й природньою.

Довго вагалася, що одягти. Легку сукню? А якщо буде холодно, все-таки осінь надворі. А вдягати джинси і футболку, а зверху жакет, не хочу, бо це ж побачення. Перше справжнє побачення. Я хочу бути неперевершеною і водночас неймовірно гарною. Та як мені це зробити? 

Все вирішила погода за вікном. Там ще досі сонечко сяє на заході, хоч і сьома година вечора, і теплий вечір надворі. Отже, одягаю блакитну сукню з рукавами три чверті та взуваю туфлі в тон. Думаю, це по-жіночому, ніжно і гарно. А блакитний колір сукні дуже символічно, бо з недавніх пір – це мій улюблений колір.

На телефон приходить повідомлення.

Адріан: Ще чекаєш, квіточко?

Знову червонію, а посмішка сама лізе до вух. 

Я: Так.

Адріан: То виходь, бо вже я тебе чекаю;)

Що? Так скоро? Дивлюся у вікно, а під будинком справді стоїть Адріан. Біжу, милий! Лечу на крилах кохання до тебе.

Я: Виходжу.

Стримано відповідаю, бо не хочу здатися йому божевільною, якщо напишу те, що тільки-но подумала.

Як тільки вийшла з будинку, побачила тата, який приїхав з роботи. Звичайно, він бачив Адріана. А тепер і мене, щасливу від емоцій. Не ховається від мене його незадоволення ситуацією.

– Аріно, завтра в школу, – нагадує.

– Так, пам’ятаю, тату. Я недовго. На годинку-другу.

Тато лише зціплює губи, незадоволено подивившись то на мене, то на Адріана.

– Добре. Якщо тільки годинку, – кидає мені.

Я нічого не відповідаю. Не розумію його. Чому він не може порадіти за мене, як мама? Адже я закохана, щаслива, то навіщо вбивати в мені ці почуття задля незрозумілої цілі? Звичайно, я знаю причину незадоволення батька – він бачить мене лише зі Стасом, та я себе з ним не бачу. Моє майбутнє з Адріаном. Я впевнена.

Дивлюсь перед собою на щасливого Адріана. А хлопець дійсно щасливий і дуже радий мене бачити. Так дивиться захоплено, очі світься, легка посмішка грає на обличчі. Одягнений у легку футболку блакитного кольору й штани, а в руках олімпійка, також блакитна. Йому так личить цей колір. Здається, і його улюблений блакитний. 

Я запам’ятаю цю мить назавжди. Закарбую у пам’яті її на все життя. Цих емоцій від зустрічі з коханим не замінити нічим… і ніким. 

Хтось сказав, що кохану людину не можна замінити ніким і ніколи. Влучні слова. І дуже правдиві. Я саме зараз так себе й почуваю, що тільки він – моє майбутнє. 

Стою й не можу рушити. Стою й дивлюсь на нього. Відчуваю свої червоні щоки надто гостро, що аж дихати важко. В горлі пересохло від хвилювання. Я знову потрапила в полон його очей і забуваю, як дихати. А звільнятися не хочу… бо мрію загубитися у блакиті його очей.

Адріан хвилину стоїть на місці, але поривається підійти. Підходить так близько, що починаю відчувати своє серцебиття і пульс, який гепає у скронях шалено. 

– Привіт, ніжна квітко, – ласкаво посміхається і дивиться так, наче я скарб дорогоцінний.

– Привіт, – дарую йому посмішку у відповідь.

– Ходімо, прогуляємось, – каже та бере мене за руку, сплітаючи наші пальці.

Мої долоні від його присутності враз спітніли й стали холодними.

– Чому рука така холодна? – питає мене.

Я вмить почервоніла. А чому так? Щоки червоні, а долоні холодні. Як таке може бути? Та й що йому відповісти? Що це ти на мене так впливаєш? Чи, може, сказати, що в мене така регуляція кровопостачання? Це було б схоже на правду та й не було б зараз так соромно.

– Не знаю, – брешу, мабуть, вперше в житті.