Глава 26. Повернення

Глава 26. Повернення

«Де є любов, там є життя». 

Махатма Ганді

***

Аріна

Недільний ранок почався із яскравого сонечка у віконечку моєї кімнати та смачної маминої випічки на сніданок, яку я почула ще з кухні аж на другий поверх. А ще з приємних спогадів від листування. Адріан про мене думає, сумує і це неабияк гріє серце. Але все ж таки цікаво, де він взяв мій номер? Хм… Ще буде нагода його запитати. Чекаю не дочекаюся понеділка.

Дівчата із Стасом спали в інших окремих кімнатах, відведених спеціально для гостей. На дачі для кожного знайшлося затишне місце відпочинку. Точніше, подружки самі обирали собі кімнати, а Стасу уже залишилася остання. Хоч він і не вимагав ніякого комфорту. 

Вставши з ліжка, я пішла до ванної кімнати. Привівши себе до порядку, я одягнулася та спустилася до вітальні, де був уже накритий стіл зі сніданком. Ммм, як же пахнуть мамині булочки з родзинками та згущеним молоком. До булочок моє улюблене какао. Ммм… Ранок вдався! Посміхаюся сама собі та не помічаю сканувального погляду з незрозумілою посмішкою, який проходиться по мені. Враз мій щасливий вираз щезнув з обличчя. 

Але навіть попри неоднозначні погляди Стаса в мою сторону, сьогодні день буде чудовий. Так, Аріно, все добре, ви ж вчора тільки помирились, тож більше він не буде тобі докучати своїм коханням. 

Я подумки себе заспокоїла та пройшла у вітальню.

– Доброго ранку всім, – привіталася та сіла за стіл.

– Доброго доню, – відповіли мама з татом.

– Привіт, подружко, – відповіли в один голос Яніна з Мариною.

– Привіт, – сухо привітався Стас і навіть не поглянув на мене. А щойно ж сканував! Але, можливо, просто приховує свої почуття від усіх? От і добре. Бо мені вже набридли його погляди, в яких читається, що я зрадниця всього світу.

– Мамо, сніданок як завжди на висоті, – похвалила рідненьку.

– Так, Алло Олександрівно, все супер! Дякуємо, – відповіли радісно подружки знову в один голос і засміялися від цього. 

– Якби не знала, що ви з різних сімей, то подумала б, що рідні сестри, – я підтримала їхній сміх.

– О, ні, ми повбивали б одна одну, якби були сестрами, – відповіла Яніна. – А так, добре, що не маємо сестринського зв’язку, встигаємо навіть сумувати одна за одною.

– Ага, повбивали б, – поглузувала Марина. – Скоріше я тебе, не витримавши твою впертість і безрозсудливість, – прокоментувала, чітко вказавши недоліки подруги.

– Ох, дівчата, ну ви й весельчаки, – підвела мама підсумок нашої розмови.

– Так, все це дуже добре, – сказав тато, – але нам потрібно сьогодні раніше виїхати, бо мене викликають на роботу.

– Як? У неділю? – здивувалася мама. – Сьогодні ж вихідний.

– Так, а що поробиш, робота є робота, тому через півгодини виїжджаємо. 

Тато має власну контору та працює там перевізником з автомобільних матеріалів, запчастин та ще багато різної всячини, не знаю точно, як воно в нього називається. 

– Захворів мій водій, тому маю через дві години привезти запчастини клієнту, – пояснив сумно. – Тож повинні їхати, адже цей клієнт дуже важливий і постійний. Не хочеться втрачати.

– От що буває, коли маєш власну контору, але не хочеш брати додаткових водіїв, – засмутилася мама. – Навіть у вихідний не можна відпочити.

– Ох, таточку, ми з дівчатками хотіли ще поплавати після сніданку, – почала його благати.

– Доню, я все розумію, але потрібно їхати. Це постійний клієнт, – ще раз повторив. – Як буде гарна погода на ті вихідні, то приїдемо ще та поплаваєте.

Зібравшись нашвидкуруч, ми всі поспішно погрузили всі свої речі та посідали в машину. Я, не захотівши знову сидіти на колінах у Стаса, та ще й після вчорашньої розмови з ним на річці, швиденько сіла найперша з усіх в машину. 

Дівчата посідали біля мене й трішки посунувшись звільнили місце і для Стаса. Хм, виявляється ми такі худенькі, що легко вміщуємось вчотирьох на задньому сидінні. А я вчора мусила всі муки витерпіти, коли сиділа цілу дорогу в нього на колінах, відчуваючи його обійми й важкі зітхання та й ще щось, що не повинна була відчувати. Ох, не хочу навіть згадувати про вчорашню поїздку.

Раптом чую звук повідомлення на моєму телефоні. Одразу руки почали тремтіти, а долоні пітніти. Беру гаджет до рук і бачу на ньому ім’я адресата: «Адріан». Посмішка сама розтягується на обличчі. Добре, що я сиджу далеко від Стаса, між нами дівчата сидять, бо його злий погляд аж сюди доноситься і діймає.

Адріан: Привіт, ніжна квітка;)

Знову ці його смайлики та приємне й лагідне відношення. Він мене вже давно причарував своєю красою, але зараз зачаровує поведінкою.

Я: Привіт;)

Адріан: Як спалося?

Я: Добре.

Адріан: Я не снився тобі?

І звідки така самовпевеність? Звичайно, снився. Він мені вже тиждень сниться, але той кошмар навіть згадувати не хочу. Не розумію я того сну із парку, який щоночі мені сниться, де Адріан проходить повз мене, але намагаюся не думати про це.