Глава 25. Врахування помилок

Глава 25. Врахування помилок 

«Бути коханим – це більше,

ніж бути багатим, 

бо бути коханим –

значить бути щасливим». 

Тільє

***

Стас

Дивлюсь на Аріну як вона поспіхом йде від мене. Вслід їй дивлюсь… і не розумію, чому так? Чому вона не може стати моєю? Ще декілька годин тому за пікніком я подумав, що в нас все ще може бути, що ми зможемо стати з нею парою. Та, здається, помилився. А потім зробив таку помилку, про яку буду шкодувати до кінця життя. Я її поцілував. Ні, я й не хочу шкодувати, бо зробив би цю помилку знову й знову. Але цим ще більше від себе віддалив кохану дівчину. Вона тепер боїться мене. Не хоче перебувати зі мною на самоті більше однієї хвилини. 

Не знаю, що зі мною коїться, та її губи тільки й мрію цілувати, відчувати на своїх. Я схиблений. На ній схиблений! Хіба є ще у світі такий хлопець, який так кохає дівчину? Ні, немає… і не буде. Я один такий. І її ніхто більше не кохатиме так, як я. Вона мені потрібна, як повітря, як сонце, як життя.

Звичайно, попросив у неї вибачення за поцілунок. Здається, єдиний правильний вчинок зробив у своєму житті. Не хочу, щоб вона думала про мене, що я неврівноважений псих. Але ж і в цьому є доля правди – я хворий нею. 

Та вона буде моєю. Хоче того чи ні. Буде! Я в цьому впевнений. Той козел не вартий її. І я доведу це моїй дівчинці. Треба тільки дочекатися понеділка. І план мій по завоюванню серця Аріни буде здійснений. Ще два дні… Ще два дні залишилось.

Не розумію, чому вона хоче змінити суть послуги, про яку ж сама і просила. Хм… Я то знаю, чому вона змінює свою думку. Вона вже з ним знайома й ця послуга просто втратила сенс. Але їй знати не варто, чому я не хочу цієї зміни. Просто мій план тоді повністю піде шкереберть! Я цього нікому не подарую. Нікому... Особливо тому ідіоту не подарую Аріну. Ніколи….

***

Аріна

Після роботи в саду відчуваю легку приємну напругу в м’язах. Мабуть, це втома. Тож закінчивши з роботою, йду в душ, мріючи швидше опинитися в ліжку. 

Коли вже лягла, взяла телефон подивитися час, але помітила одне повідомлення, яке прийшло ще пів години тому. Цікаво, номер невідомий… і хто ж це може бути? Передчуття таке, що, можливо, це Адріан, але ми не обмінювалися з ним телефонами, тож відкинула цю думку. Не хочу тішити себе ілюзіями. 

Відкриваю повідомлення.

Невідомий: «Привіт;)»

Хм… Привітання, ніби ми знайомі. Ще й смайлик, який підморгує. Отже, я знаю цю людину. Але хто ж це? І чому одразу не сповістив своє ім’я. Навіщо ця конспірація?

Я: Привіт. Якщо буде ваша ласка, назвіться.

Відправляю, але відповіді швидко не чекаю. Адже повідомлення мені давно прийшло. Тож може бути, що людина зайнята, чи вже навіть спить, одинадцята година зараз.

Але відповідь прийшла миттєво.

Невідомий: Я сумував. З учорашнього дня не можу забути твої сумні оченята. Сподіваюсь, ти зараз не сумуєш?

Боже мій! Серце зараз вискочить з грудей. Починаю хвилюватися, не розуміючи чому. Невже це таки Адріан? Якби мені цього хотілося.

Я: Ні, сьогодні все добре. Дякую.

Поки він не назвався, не буду давати ніяких конкретних відповідей. Така моя тактика. 

Невідомий: Я радий;) Не можу забути нашу прогулянку. Цілу ніч вона в мене на думці… й сьогодні цілий день. Не дочекаюсь знову нашої зустрічі;)

Хвилювання перейшло на новий рівень. В скронях б’є шалений пульс. Але не розумію, чому хлопець не називає себе.

Пишу перше, що прийшло на думку.

Я: Адріане, це ти?

Відправляю запитання. Мені потрібно чітко знати, що це він. Я бажаю знати, що це Адріан.

Невідомий: Хм… Після того, як ти вчора зайшла в будинок, ти ще виходила з кимось на прогулянку?

Питання провокаційне. Але відповідь питанням? Чому ж він не хоче назватися? Навіщо провокує? Але посміхаюсь на це повідомлення. Таки Адріан.

Я: Ні. Я тоді лягла спати. А чому ти не хочеш назватися, Адріане?

Його відповідь мене вразила. Але все ж таки підписала невідомий номер ім’ям.

Адріан: Просто дуже хотів знати, чи ти також думала про мене… й згадувала.

Ох… Мої щоки заливаються червоним кольором. І як йому це вдається? Він далеко, я його не бачу, але його слова змушують мене червоніти навіть за двадцять кілометрів від нього.

Я: Згадувала…

Не знаю, що ще написати. Не хочу відкривати повністю свої почуття, але мені дуже подобається, як він добивається мого зізнання, і відчуває те, що й я, що думає про мене.

Адріан: Я дуже радий;) Як поїздка на дачу?

Ці його смайлики наводять мене на думку, що він посміхається. Так би хотілось зараз побачити його посмішку. Закриваю очі й уявляю Адріана, який мені посміхається. Це неважко зробити. В моїй пам’яті наша вчорашня прогулянка. Він вчора стільки разів мені чарівно посміхався, що це закарбувалося в моїй голові, душі та серцю.