Глава 24. Вибачення

Глава 24. Вибачення

«Неможливо жити без сварок,

точно так само, як їхати через все

місто тільки на зелене світло».

Невідомий автор

***

Аріна

З дівчатами ми ще довго сиділи та розмовляли про хлопців. Яніна, як завжди, кепкувала з нас, що ми такі сентиментальні та вразливі. От нехай тільки закохається! Я тоді побачу як вона буде до цього всього відноситись.

Наші дівчачі посиденьки перервала мама, бо зайшла до нас у кімнату, відкривши двері.

– Дівчатка, що у вас тут за веселощі? ­– запитала. – Я чула аж на перший поверх як ви дзвінко сміялися.

– Мамусю, нам завжди весело як разом, – я відповіла.

Хоч і останні хвилини ми відкривали свої душі, сумували та співчували одна одній, обіймалися й ледь не плакали, та краще не розповідати зараз усе це моїй мамі. Тим паче, таємницю Марини. Все ж реготали ми також з дівчатами.

– Е ні, це якби не було мене, то їм би й не було так весело, – Яніна сказала із захватом, а ми знову зайшлися сміхом з Мариною. На її слова й мама посміхнулась.

– Я рада, що вам разом веселіше, але може допоможете мені в садку? – попросила нас матуся. – Одна я не впораюсь до ранку.

Матуся хоч і любить працювати постійно сама, доглядати за деревами та квітами, але зараз нам усім потрібно було відволіктися від негативних думок. Особливо мені з Мариною. Тож я допомогти їй точно поспішу.

– Так, звичайно, йдемо, – відповіли разом подруги.

Я здивувалась на їхній запал та активну відповідь. Думала, що вони не захочуть на ділянці працювати. А виявляється вони не проти, і я дарма з цього приводу нервувала. Тепер завжди їх буду брати сюди з собою. Не тільки з нагоди допомогти, а просто з ними так легко, та, якщо важко на душі, вони обов’язково допоможуть сміхом зняти цю напругу. Адже сміх, кажуть, продовжує хвилини життя, то це ще й у мірах лікування.

Я дала дівчатам одяг, який не шкода було забруднювати роботами в саду. Вони не брали із собою такого, оскільки я не попередила, за що й докоряли мені цим. Погодившись із ними, я пообіцяла, що наступного разу прямо їм скажу, що хочу, щоб вони мені допомогли. Все ж таки подруги в мене найкращі.

Ми з дівчатами переодягнулись і пішли мамі на допомогу. Вийшовши з будинку, звичайно, я не здивувалась, оскільки побачила засмученого Стаса, який дивився прямо на мене. Я спустилась по сходах і вже направилася в садок, але він мене затримав. Схопив мою руку у свою та попросив на дві хвилини залишитись.

Дівчата пішли до мами в сад, залишивши мене з ним наодинці, але не забули обернутися та підморгнути мені. Що ж підступниці, я вам ще пригадаю, згадаєте мої слова. Не приховався від мене погляд Марини, який пронизав сумною одинокою блискавкою нашого спільного друга. Вона довго на нього дивилася, аж поки не завернули з Яніною за будинок у сад. Хлопець навіть не помітив це. Дивився на мене весь цей час. Уявляю, як вона хоче бути на моєму місці та відповісти Стасу взаємністю. Та шкода, що стати на чиєсь місце можна лише за уявою. Шкода, що вважати, що ми щось робимо правильно чи не правильно можна тільки зі сторони. А бути на своєму місці може не кожен. Ох, щось мене понесло не туди.

Кинула погляд на Стаса. Хлопець зосереджено й сумно розглядав мене, й це було так довго й пронизливо, що я стала напруженою, як струна на гітарі. Серце так вибивало удари від хвилювання, що він знову буде приставати, але він здивував мене. Навіть шокував.

– Пробач мене, – тихо сказав.

– Що? – вийшло навіть грубіше, ніж того хотіла.

Я прекрасно все почула, але не могла зрозуміти, за що ж він вибачається. Невже зрозумів свою помилку на річці? Невже більше не буде мене домагатися?

– Пробач мене, – спокійно повторив.

– За що? – спитала я, вдаючи, що не розумію його й за що просить вибачення.

Мені необхідно було точно знати, що більше такого не повториться. Тепер я тим більше не можу цього витримувати, коли моїми думками та серцем повністю володіє Адріан. Хлопець взяв мене в полон своїми небесно-блакитними очима, а я навіть не хочу з нього звільнятися.

– За те, що я був таким наполегливим і докучливим. Я знаю, що ти моя подруга, а я для тебе всього лише друг… і ти ніколи не давала мені ніяких надій... Але я просто подумав після твоїх поглядів за пікніком, що ти, перш за все, – дівчина й тобі важко зробити перший крок, а я – хлопець, тому й повинен цей крок робити першим, – він говорив це так швидко, що до мене дуже повільно доходив сенс слів. Я лиш здивовано підіймала брови, не вірячи в усе сказане ним. – Тому я й поцілував тебе, – видав на одному диханні. – Вибач за це.

Не розуміти його й не вибачити не можу. Він дорогий для мене… і я ціную нашу дружбу. От тільки, якби вона дружбою й залишалася.

– Добре, Стасе, я вибачаю, – тихо відповіла. – Я вже просто не знаю скільки тобі казати, що між нами нічого не може бути більше дружби. Тим більше, якби я хотіла більшого з тобою, то не просила б тебе про ту послугу.