Глава 23. Напружений вечір

Глава 23. Напружений вечір

«Своєю присутністю створюйте

радість, а не смуток».

Невідомий автор

***

Аріна

– То його звати Адріан? – єхидно усміхнувся та потер вказівним пальцем свою скроню.

– Так. Його звати Адріан, – спокійно повторила.

Продовжую тікати від нього з річки, від його погляду, від його болю. Не можу я це витримувати. Він тисне на мене своєю присутністю. Мені й самій болить, але чим швидше він зрозуміє, що нам не бути разом, тим краще буде для всіх нас.

– А якщо я тобі доведу, що він не той, хто тобі потрібен? – говорить мені вслід.

Я на мить зупинилась і обдумала його слова. Що це може бути? Я Стасу завжди довіряла, він ніколи мене не обманював та постійно був чесним. Принаймні, зі мною. Та його слова чомусь зачепили щось у моїй душі. Ні, цього не може бути!

Різко розвертаюсь до нього та запитую:

– Що ти маєш на увазі?

Якщо це те, про що я думаю, то він може забути навіть про дружбу зі мною.

– Я ще сам не знаю, – почав ухилятися від відповіді, – ти ж попросила мене про послугу, от я й шукав усі можливі ниточки, за які можна смикнути та дізнатися повну інформацію про твого Адріана.

З його вуст так єхидно прозвучало ім’я мого коханого, що я в цей момент хотіла дати йому ляпаса. Та лише стиснула губи й промовчала.

– Або говори, що знаєш, або я йду геть, – різко говорю, щоб знав мою точку зору й рахувався з нею.

Чомусь тривожні думки не покидають мене. Влада… Вчора ця дівка була разом зі Стасом у кав’ярні, коли я помітила їх. Вона сиділа та нахабно йому посміхалась. Невже? Дівчина, яка постійно ворогує зі мною з незрозумілих мені причин, сиділа з ним і розмовляла про щось. Сподіваюся, я помиляюся щодо тривожності своїх думок.

– У понеділок я буду мати точну інформацію, – говорить друг.

Мій внутрішній голос мені повторює: «Сподіваюся, я помиляюсь…»

– Добре, тоді й поговоримо, – відповідаю та йду геть.

Після шаленої та емоційної розмови я все-таки покинула річку та пішла в будинок. Не хотіла більше ні плавати, ні бачити Стаса. Справді, це випробування бути з ним, бачити друга та постійно чути його зізнання в коханні. Ну чому він такий впертий? Невже не бачить, що йому зі мною нічого не світить? Він просто душить мене своєю присутністю, постійно нагадуючи про свої почуття.

Як же мені витерпіти сьогоднішній вечір і завтрашній день? Не знаю…

Я зачинилася в кімнаті та лягла на ліжко подумати про цю емоційну перепалку. Закрався сумнів до моїх думок щодо правдивості його слів. Якби він знав щось конкретне, то одразу сказав би це. А так він мене запитав: «А якщо я тобі доведу, що він не той, хто тобі потрібен?» Таким чином це промовив, ніби спеціально знаючи наперед щось недопустиме. Щось протилежне тому, в чому я можу бути впевнена. Невже він на це здатний!?

До мене приєдналися подруги. Постукавши у двері моєї кімнати, вони, не чекаючи дозволу, увійшли ти приєдналися до мого лежання, прилігши з обох сторін від мене. Я їх обійняла та пригорнула до себе. Як я люблю, коли ми всі разом так відпочиваємо.

Думала, ми побудемо в тиші, але її перебила Яніна. Як завжди.

– Про що думаєш? – запитала обережно, ніби боялася, що я зараз на неї накинусь. Та ні, це ж тільки Стас може кидатися на людей. Хоч на те і є причина – я.

– Про те, що важко жити на цьому світі без кохання, – сумно відповіла.

– Ого, Арінко, – тихенько засміялася вона. Маринка мовчала й не порушувала мою внутрішню тишу. Це лиш Янінка невгамовна. – Ти що це вирішила філософствувати?

– Ну на це є дві причини. По-перше, мені погано, бо я зовсім ще не знаю нічого про «містера-блакитні-очі», але дуже покохала його. По-друге, Стасу погано, бо я його не кохаю й не зможу покохати. В нас якийсь любовний трикутник виходить, – хмикаю від цієї думки. – Отже, зробила висновок, що погано жити на світі без кохання, – сумно зітхаю.

– А я з тобою не погоджуюсь, – без роздумів відповіла Янінка. – По-перше, можна жити без кохання – я тому приклад. А по-друге, це ще краще, ніж із коханням! От повір мені, – підморгує мені подружка, а я посміхаюсь на її слова та грайливі очі.

– Ох, Яніно, ти знову за своє, – відповіла їй Марина. – Ну не всі можуть жити так, як ти. Я, наприклад, теж не можу без кохання. Як взагалі можна жити без романтичних почуттів, емоцій, без відчуттів, як тріпоче серце? Це ж найпрекрасніше, що може бути тільки у житті.

– Так, згодна з тобою, – погодилась я.

– Ох, дівчата, з вами так складно, – Яніна була сьогодні напрочуд невгамовною.

– Янінко, це з тобою нам складно, – посміхнулась їй у відповідь Маринка, а я взагалі розсміялась.

– Капець, Маринко, як ми взагалі дружимо з такою беземоційною дівчиною? – здивовано я запитала.

– Ох, не знаю, – відповіла Маринка й теж засміялась.