Глава 21. Пікнік

Глава 21. Пікнік

«Кохають не за переваги,

а всупереч недолікам».

Вільям Фолкнер

***

Аріна

Можливо, комусь і веселі будуть вихідні, але тільки не мені. Стас дивиться вовком на мене, наче я йому ворог. Лише з моїми батьками доброзичливо привітався та посміхнувся. Мені ж крізь зуби процідив: «Привіт» і більше не дивився. Якщо й переводив на мене свій погляд, то він був таким злим, що мені в той момент крізь землю хотілося провалитися. В ту мить відчувала на собі сотню мурах, що бігли табуном по шкірі.

От краще б не дивився! Я ж його не прошу це робити. Адже він мене своїм виглядом змушує відчувати провину за вчорашній інцидент. Одного тільки не розумію – чому? Що я такого зробила? Що була в кафе з хлопцем, в якого по вуха закохана? Чи винна через те, що я теж Адріану сподобалася? Але я ні в чому не відчуваю своєї провини, тому підходити до нього та вибачатися не зрозуміло за що, не буду.

Взявши всі речі, які нам знадобляться на дачі, ми з друзями почали загружати їх у машину. Це були й продукти харчування, пледи, одяг, різноманітні батькові снасті для рибальства і мамина випічка, без якої вона нас не залишає ні на день. Тут, звичайно, потрібен був би причеп, так як речей дуже багато, але ми врешті-решт все помістили в багажник. Постаралися, так сказати. А що, народу багато, нам ще треба якось усім поміститися в джип, тому складати речі в салон не варто було.

Ось і вийшли з будинку мама з татом до автомобіля, тому ми почали сідати всі на свої місця.

– Так, всі сідаємо, згідно купленим квиткам, – сказав тато, вирішивши пожартувати.

Він у мене ще той жартівник. Вміє бути з перемінливим характером, то твердий і непохитний, що не можна переконати, то м’який і турботливий. За це я його і люблю.

– Сідаємо-сідаємо, – проворкувала мама за татом.

Вони в мене такі милі. У будь-якій ситуації згодні один з одним, практично ніколи не сваряться, а якщо й надходить щось на зразок непорозуміння, то завжди сідають за «круглим» столом на кухні та починають обговорювати все й доходити до спільної думки. Я ніколи не чула й не бачила, щоб вони сварилися. Живуть уже разом вісімнадцять років душа в душу. Ну хіба не ідеальна сім’я? І я також хочу, щоб і в мене були такі відносини з моїм майбутнім чоловіком, а саме з моїм «містером-блакитні-очі». З моїм Адріаном.

– Сідаємо, рідненькі мої, – промовила я.

Так, дівчатка сіли першими. Вони, мабуть, навмисне спершу сіли самі, щоб я відчувала незручність перед Стасом. Ех, залишились ми зі Стасом удвох, а місце то одне. Що ж тепер робити?

– Давай, я сяду першим, а тебе візьму на руки? – спитав Стас і якось так хитро підморгнув, ніби знав, що у мене немає вибору.

О, боже, що ж мені робити? Цілу дорогу сидіти на колінах у Стаса (а це добрих сорок хвилин, бо їхати треба за місто!) якось не хочеться. Але… або йти пішки, або сидіти в нього на колінах… в його руках. Я таки хочу провалитися крізь землю.

– Добре, – здвинула плечима і погодилася.

А хіба я мала вибір?

Стас заліз у машину і сів. Хитро посміхаючись, простягнув до мене свої лаписька. Ні, не руки, а справді лаписька, бо в нього дуже великі руки, схожі на ведмежі лапи. Що ж, Арінко, сідай на ручки, тебе чекають!

Щось мені не зрозуміло, де ж дівся його злий погляд і ненависть в очах? Так зрадів, що я сідаю йому на руки?

Я сіла Стасу на коліна й відчула, як він мене обняв своїми руками дуже ніжно і трепетно. Обличчям я повернулася до дівчат, що мати змогу теревеніти з ними цілу дорогу і не звертати увагу на те, де я сиджу: на ногах у Стаса, у руках Стаса… Чую його подих на своїй шиї, відчуваю його підборіддя на моєму плечі… А ще відчуваю стегном його опуклість у штанах… Ой, боже, щось занадто багато для мене Стаса на сьогодні і його частин тіла… Хотіла б відсторонитися, та він мене притиснув до себе руками й не дає поворухнутися. Аж дихати важко.

Приїхавши на дачу, ми почали вигружати всі зібрані речі на два дні. Разом із дівчатами й мамою ми заносили продукти харчування у будинок, а Стас допомагав батькові нести більш важкі речі.

День проходив дуже насичено. Ми з дівчатами допомагали мамі на кухні, робили нарізку з овочів, готували бутерброди, варили картоплю, різали на шматки завчасно мариноване м'ясо для шашлику. Тато зі Стасом тим часом розвели вогонь і доводили його до готовності в мангалі.

– Доню, піди віднеси хлопцям м'ясо для шашлику, – попросила мене мама.

Я глянула в вікно на двір, де стояв мангал, але там тата чомусь не виявилось. Там  був тільки один Стас, а йти до нього не хочу. Тим паче після того, як я всю дорогу сиділа у його руках і відчувала стегном те, що не мала відчувати. Ще почне або знову хижо посміхатися, або розмову про вчорашнє заведе.

– Чому саме я? Попроси он Маринку або Янінку, – заблагала я.

– Не зрозуміла, – мама збентежилась, звела брови на переніссі і дивиться на мене таким поглядом, що я готова провалитися, але ж вона знає про мої відносини зі Стасом. То навіщо саме мене туди посилає? – А чому ти не хочеш іти? Тим паче як я можу просити дівчат про таке? Може, вони ображатимуться, що я їх прошу, й будуть думати, що я тебе ні в чому не змушую, а, навпаки, змушую їх.