Глава 19. Почуття

Глава 19. Почуття

«Любов ніколи не вимагає, 

вона завжди дає. 

Любов завжди страждає, 

ніколи не виражає протесту, 

ніколи не мстить за себе». 

Махатма Ганді

***

Адріан

Поки проводив її, думав про свої почуття до неї. Це щось надзвичайне і неймовірне. Я такого ще в житті не відчував. Так хочеться бачити її щасливою, життєрадісною й усміхненою. Їй дуже личить, як вона посміхається. На її посмішку і рум’янець я дивився б кожен день. Що ж це за почуття? Як їх пояснити? 

Сьогодні я стикнувся із неприємною ситуацією – з її другом Стасом. Він теж у неї закоханий і буде робити все, аби добитися її серця. З ним я боротися готовий, тільки б він Аріні не нашкодив. Не хочеться знову бачити її такою засмученою і розбитою. Я не допущу цього.

Ще мені цікаво, хто ж той, в кого вона закохана? Але мені здається, якщо буду частіше біля неї поряд, то матиму змогу дізнатися. Так і зроблю.

Ми ще йдемо парком. Він такий великий і тут дуже багате різноманіття дерев, величних, розкішних. Природа зачаровує своєю красою. Завжди така бездоганна у будь-який час.  

Переводжу погляд на дівчину. Вона дивиться вперед і виглядає такою спокійною. А ще засмученою. Як же мені підняти її настрій? 

Починаю розповідати їй про свої улюблені заняття в Лондоні. Розповідаю, яка там природа, що також дуже любив ходити парками та відпочивати в них. Полюбляв сидіти на лавці, читаючи книги. Говорю, що любив навчатися постійно. Бачу, що ніжна квітка знову розкривається, немов  радіє сонячним променям, – посміхається. Мабуть, уявляє всі мої розповіді. Знаю, що у нас з нею багато спільного, адже дівчина також дуже любить книги та навчання.

– От ми й підійшли до мого дому, – говорить ніжна квітка.

Дивлюсь на будівлю, на яку вказала Аріна. Великий, двоповерховий будинок. Гарно оздоблений у різноманітних архітектурних композиціях. Високі сталеві ворота. Мабуть, її батько працює і добре заробляє. Бо дозволити собі таке може не кожен.

Переводжу погляд на ніжну квітку. Бачу, як враз вона знову стала сумною, немов сонечко зайшло і вона закрила пелюстки. Чому? Тільки що ж посміхалася, як я розповідав про себе, і стала веселішою, хоч трішки. То що знову? Чомусь не хочу її залишати у такому стані. 

Знаю, що вона сьогодні сидітиме сумна, буде думати про сьогоднішню неприємну ситуації зі Стасом. Чомусь впевнений у цьому. Та хіба зуміє мій голос подолати її печаль? Хіба зможу я її якось розрадити?

Так вже в світі повелося – я люблю її пухкі вуста, її волосся, її карі очі і її ніжний погляд, коли вона дивиться на мене. Все більше схиляюся до думки, що той, в кого вона закохана, – це я. 

Говорю їй подумки: «Моя дівчинко печальна, моя доле золота, не хвилюйся, ми будемо разом. Я тобі це обіцяю». Я продовжую подумки кричати... сьогоднішня ніч буде така безмежна і пуста. Я не зможу заснути – буду думати про неї.

– Так, бачу. Отже, тепер я буду спокійний, що ти вдома і з тобою все добре. 

– Дякую тобі, – стиха промовляє.

– За що ти дякуєш? Що я провів тебе додому? – здивовано питаю її.

– Так, – здвигує плечима. – І за те, що вступився за мене, що даруєш свою підтримку, що розраджуєш, намагаєшся підняти настрій. Це безцінне для мене. 

– Не треба мені подяки. Я за тебе вступився, бо так хотів. Підтримую і розраджую, бо я так хочу. Не кидаю тебе, бо знову – я так хочу. Хочу бути з тобою. Постійно. Розумієш? – дещо зупинився, не знаючи, як сказати далі важкі слова. – Ти мені подобаєшся. 

Ніжна квітка збентежилася і зашарілася. Бачу це, відчуваю це. Надворі ще не зовсім ніч вступила у свої права, тож я чудово бачу її рум’янець і легку, не сміливу посмішку. Вона прекрасна. В усіх сенсах. 

Не чекаючи її, поки вона щось відповість, хоч і хотів, говорю: 

– Аріно, я б хотів ще раз з тобою зустрітися. Якщо ти, звичайно, не проти. Якщо, звісно, хочеш.

– Ні, я не проти. Я хочу, – посміхається і ствердно киває головою.

– А як же той, у кого ти закохана? – тепер моя черга посміхатися.

Я вже просто впевнений, що це я, але так хотів від неї почути, що я теж їй подобаюся. Проте бачу, що моє питання її засмутило. Посмішка на обличчі миттю зникла. Вся вона аж зблідла. Боже, ну і навіщо я поставив її в таке незручне для неї положення? Вже подумки надавав собі якомога більше запотиличників.

– Пробач, Аріно, я не хотів тебе засмутити. Вибач мені, будь ласка.

 Бачу її легку посмішку, тому на душі у мене хоч трохи відлягло.

– Все гаразд.

Що ж, я дуже радий, що вона на мене не ображається. Ще цього не вистачало, щоб дівчина, яка вперше мені так сподобалася, ображалася на мене за дурниці, сказаної мною не подумавши.

Тепер потрібно призначити день зустрічі, час і місце. Тому питаю у неї наступне: