Глава 18. Складне питання

Глава 18. Складне питання

«Для кохання не існує вчора,

кохання не думає про завтра.

Воно жадібно тягнеться

до нинішнього дня,

але цей день потрібен йому весь,

необмежений, незатьмарений».

Генріх Гейне

***

Аріна

День так гарно починався, і так погано закінчується. Ну, звичайно, не може ж бути завжди все добре, тим паче, зі мною. Я наче проклята цим Стасом. Постійно він своєю присутністю перекреслює все хороше, що відбувається в моєму житті. Ну навіщо так постійно робити?

Не знаю, чому він був у цій кав’ярні з Владою, можливо, випадково зустрілися. Чесно кажучи, мені навіть байдуже. Бо я тут з Адріаном. І більше ні на кого не хочу звертати увагу.

Та все ж мій піднесений настрій зникає, коли помічаю погляд Стаса. Він бачить, з ким я сиджу і це його неабияк злить. Розумію це за зціпленими губами та емоціям на обличчі.

Адріану дуже цікаво, хто він і чому я так на нього реагую. Я не знаю, що сказати. А як йому розповісти те, що мій друг кохає мене? Він же одразу відступиться від мене... Можливо.

Бачу, що хлопець йде сюди, до нас з Адріаном. Зараз буде ще гірше.

Стас спеціально примушує мене піти з ним поговорити, демонстративно показуючи це Адріану і називаючи мене улесливими словами. Але я не хочу. Нехай іде до своєї Влади. Вона йому більше підходить як пара. Така ж підла, агресивна і божевільна.

Дуже дивуюсь, коли Адріан за мене заступається. Він повільно підіймається і говорить спокійним тоном, щоб Стас від мене відчепився. Мабуть, я йому справді не байдужа. Хотілося б у це вірити.

Але до Стаса це аж ніяк не доходить. Він ще більше починає злитися і підвищувати тон на Адріана. Підіймаюсь і кажу йому болючі слова, які він запам’ятає надовго. І навіть прошу, бо вже дуже втомилася від його кохання.

Стас довго і важко дивився на мене, стискаючи губи в лінію, та врешті-решт пішов, нічого не сказавши. Нарешті. Можна видихнути спокійно.

Я просто впала на крісло і підперла рукою голову. Але настрій так і не з’явився. І я не можу його так швидко змінювати. Негативні думки повністю поглинули хороші. Хоч і зараз втекла від розмови, зате мені не уникнути її наступного разу.

Деякий час ми з Адріаном сиділи мовчки, кожен думаючи про своє. Кава давно охолола, але й пити зовсім не хотілось.

Він дивився на мене, а я на нього. Не знаю, чи відчуває хлопець до мене щось чи це просто дружні відносини у нас зароджуються. Хтозна.

– Аріно, я розумію, що тобі важко, але якщо хочеш побути сама, то я зрозумію, – тихо промовив.

– Ні… я не хочу бути сама.

Підняла на нього погляд і очима прошу залишитись. Не знаю, чи зрозуміє. Та я так не хочу лишатися сама. Він для мене, як ковток повітря, такий важливий зараз.

Все хотіла йому розповісти про Стаса, але не наважувалася. І він мовчав. Тримав важкий погляд на мені та все-таки не витримав:

– Аріно, що з тобою? – подивилася на нього. – Я бачу, що тобі щось болить, але не розумію, що саме. Якщо хочеш, ти можеш розповісти мені все, покластися на мене.

Не знаю як йому все розказати. Але його слова дали мені змогу повірити в краще, дати собі насамперед надію і справді покластися на нього.

– Дякую за підтримку, – вдячно посміхнулась. – Стас – мій друг ще з дитинства. Він вірний, щирий, прямолінійний, імпульсивний, агресивний, але хороший друг. Ми були й зараз є друзями, але його відношення до мене… не дружнє. Він хоче, щоб я стала його дівчиною.

– Це я вже зрозумів. А ти? Чого хочеш ти? – питає і в його очах бачу занепокоєння, немов боїться почути відповідь.

Дивлюся пильно на нього, наче шукаючи в його очах відповідь на своє питання. Потім відводжу погляд і дивлюся у вікно.

– Я не хочу бути з ним, – чесно відповідаю.

Сказала і так легко стало від цих слів. Знову дивлюсь йому в очі. В них бачу легку радість і спокій від сказаних мною слів. Чи мені просто це ввижається?

– Але він мене примушує. Постійно робить все, що тільки можна і не можна, щоб закохати мене в себе. Та от лиш це неможливо, бо я вже… закохана в іншого, – промовляю тихо, але бачу, що почув мені.

Знову… Я вже вкотре відкриваю свої почуття йому. Спочатку вірш. Тепер сказала, що закохана. Він так стривожено подивився на мене, що в його очах побачила чи то радість від цих слів, чи то нерозуміння. Я щось і сама себе не розумію.

І от знову бачу занепокоєння в його очах. Ні, це не марення, людина не може свої емоції виявляти на показ. Тим більше, ми ж тільки познайомилися. Який сенс йому так реагувати, щоб це було показово?

Не хочу про це думати, тому переводжу свій погляд у вікно. Дивлюсь на хмаринки, які пролітають у небі, і думаю про те, що як так можна розповісти хлопцю про свої почуття на другий же день знайомства? Аріно, ти зовсім втратила голову? Але якби я мала змогу повернути час назад, я б зробила те ж саме. Я не сказала йому прямо, що закохана в нього, тож нехай тепер подумає про це. Ледь посміхнулася від цієї думки.