Глава 17. Прірва

Глава 17. Прірва

«Кохання – чудова квітка, але потрібна

 відвага, щоб підійти й зірвати її

на краю жахливої прірви».

Фредерік Стендаль

***

Адріан

Ця дівчина для мене, наче сонце. Вона так сяє, що засліплює мене своєю вродою. Її очі також сяють, обличчя злегка зашарілось, рухи повільні, не квапливі. Видно, що вона трішки не впевнена, але це все від сором’язливості. Хіба можна бути такою чарівною, осяяною і сором’язливою водночас?

А слухати її одне задоволення. Так і лине її голосочок у мої вуха і закарбовується у пам’яті назавжди. Тон голосу Аріни добрий, захоплений, дружній. Вже вкотре впевнююся, що це надзвичайно добра дівчина.

А декламування вірша звучить з приємною, емоційною інтонацією, такою, що хочеться і хочеться слухати. Я б так хотів, щоб вона мені присвятила цей вірш. Але це такі дивні сподівання. Хтозна, можливо в неї хлопець є? Не може бути, щоб у такої прекрасної ніжної квітки не було справжнього поціновувача.

Помітив, як весь гарний настрій Аріни кудись зник. Прослідкував за її поглядом і стало неприємно на душі.

Все ж таки є поціновувач… Той охоронець завжди з нею. І навіть тут.

– Аріно, що сталося? – питаю, хоч уже і так бачу.

Вона відвела від нього погляд і подивилася на мене. Блиск в очах, що був ще хвилину тому, щез. Не розумію я, що між ними такого, що вона так знітилася? Невже вона його дівчина і тепер їй ніяково, бо зі мною сидить у кав’ярні? Не хочу навіть думати про таке.

– Хто він? – питаю, а вона стривожено дивиться то на мене, то на нього. – Я ж бачу, куди ти дивишся, – зауважив, хоч чомусь неприємно від цього стало. – Він твій хлопець? – питаю, бо справді хочу знати.

Вона знову поглянула на мене і, наче їй боляче відповідати, промовила.

– Ні, – заперечила і покрутила головою. – Він мій друг, – спокійним тоном сказала.

Але в цьому тоні не було і краплі радості, лиш бачу, що вона мучиться від цього. Отже, щось між ними не так. На друга так важко не дивляться. Бачу ж, що їй боляче. Але вдіяти нічого не можу. Так хочеться знати подробиці їхньої «дружби».

– Але, якщо це друг, чому ти тоді така сумна? – може і не маю права таке питати, але відчайдушно хочу знати причину її болю.

– Я не знаю, як це краще тобі сказати… – почала і запнулася. – І чи взагалі воно тобі потрібне… – промовила і відпила свою каву, ніби ховаючи від мене погляд і емоції.

Як це «чи взагалі воно мені потрібне»? Якщо ж я запитав, отже справді цікавлюсь.

– Аріно, я б хотів, щоб ти пояснила. Я маю намір тобі допомогти справитися із твоїм болем, якщо, звісно, дозволиш, – запевняю її, прошу, але і тиснути на неї не хочу.

Якщо вона не бажає сама розповісти, то я не маю ніяких прав втручатися.

– Адріане… – почала і змучено посміхнулася мені. – Я б хотіла з тобою поділитися, та невпевнена, що ти зможеш допомогти, хіба що вислухати, – зупинилася на хвильку. – Мій друг… – але не встигла вона нічого розказати, як підійшов він.

– Аріно, мила, а що ти тут робиш, серденько? – запитав її «друг».

Здається, цей хлопець навмисно називає її лагідними словами. Ніби показуючи цим мені кордони недозволеного. Я ж пам’ятаю, як він схопив її за руку, переплівши пальці, і повівши її кудись, під час нашого з нею знайомства.

– Стасе, я не очікувала тебе тут побачити, – відповіла вона йому.

– Я бачу, що не очікувала, – сердито процідив і злісно зиркнув на мене. – Сонечко, можна тебе на хвилинку? – звернувся до неї вже лагідно.

Дивуюся йому, як так можна виражати свої емоції. То сердитий і злий, то лагідний і доброзичливий.

– Якщо ти не помітив, то я тут не сама. Я сиджу і п'ю каву з новим знайомим, – промовила впевнено, але водночас напружено.

– І відколи це новий знайомий тобі став важливішим за мене?

Стас так і метав блискавки по ній. Дівчина на нього не дивилася. Лиш то заплющувала очі, то відкривала знову. Мабуть, таким чином, заспокоювалася. Я не витримую більше, мені потрібно вступитися за неї.

– Аріна не хоче з тобою нікуди йти. Здається, це очевидно, – піднявся і сказав це Стасу.

Я не знаю, що між ними такого, чого я не знаю, але змушувати дівчину і вимагати щось проти її волі – це абсурдно і неприпустимо.

– Ти хто такий взагалі? Що ти тут робиш? Вона – моя дівчина, то яке ти маєш право таке мені заявляти? Що хочу те й роблю зі своєю дівчиною! – прошипів мені грізно, спеціально підкреслюючи останні слова.

Саме цього я й боявся, що вступлюсь, але ніякого права на це не матиму. Я вже хотів йому щось відповісти, але піднялася Аріна.

– Ти що божевільний? Я не твоя дівчина і ніколи нею не стану! – майже прокричала це йому в обличчя. – Не влаштовуй тут бозна-що, а йди за Владою. Вона більше тобі підходить, як пара.