Глава 16. Прогулянка
«В наше життя приходить радість,
коли у нас є чим займатися,
є кого любити і на що сподіватися».
Віктор Франкл
***
Аріна
З ним так легко говорити... І важко водночас, але через те, що ніяково себе почуваю перед ним, і не знаю, що відповісти, що спитати. Скільки я його знаю? Декілька днів? Але вже така закохана, що мозок мій затьмарюється. Я сподіваюся, що не виглядаю перед ним закоханою дурепою. Не хочу, щоб думав про мене погано.
Тиждень я марила ним і він нарешті тут, біля мене. Стоїть навпроти. Питає, чи можна провести мене додому, а я взагалі розгубилася.
– Якщо ти не проти, звісно, – говорить і повертає мене до реальності.
Бачу в його очах занепокоєння, пов’язане з моєю мовчанкою. Збираю всі свої думки до купи та відповідаю йому.
– Так, звичайно, не проти, – посміхаюсь. – Буду дуже рада, якщо складеш компанію, – щиро відповідаю, а сама не знаю, де мені діти мою посмішку, щоб це не виглядало так безглуздо. Опускаю погляд додолу і переводжу подих.
– Уже п’ята година. Ще не так пізно, але я буду радий, якщо складу такій чарівній дівчині компанію і проведу її додому, – говорить і посміхається.
Боже, він такий милий. Гарний, щирий, усміхнений, спокійний, дещо сором’язливий, але це не вада характеру, бо я ще більше ніяковію. Ще й назвав мене чарівною. Це перший і такий бажаний комплімент від нього. Хочу чи не хочу, але моя посмішка мене видає.
– Гаразд, – тільки й змогла вимовити.
Але не можу стримувати свої радісні й щасливі емоції. Сподіваюся, що я не червона, як помідор, бо так гостро відчуваю, що мої щоки вогнем печуть.
Закриваю двері кабінету і рушаємо з ним разом. Минаємо довгі, світлі коридори з високими вікнами і йдемо на вихід зі школи. Адріан, як справжній джентльмен, відкрив переді мною вхідні двері та пропустив мене першою. Боже, таку галантність я ще не бачила в знайомих хлопців, однокласників чи навіть у Стаса. І чому він мені згадався? Що цей хлопець забув у моїй голові саме зараз, коли я поруч з Адріаном? Навіть не хочу їх порівнювати, бо варто лиш подивитися на них обох і все стає зрозумілим. Адріан спокійний, впевнений в собі хлопець, а Стас… агресивний до мозку кісток.
Дорога зі школи додому не довга, хвилин двадцять іти. Але я не хочу, щоб так швидко завершився цей чарівний момент від його присутності. Як мені його продовжити? Взагалі не хочу, щоб він закінчувався…
– Тобі далеко додому? – несподівано запитав.
– Ні, не далеко. Та якщо ти кудись поспішаєш, то… я не можу тебе затримувати… – чому так важко було промовити ці слова?
Невже йому не приємна моя компанія? Але чому тоді сам напросився мене провести?
– Ні, що ти? Я нікуди не спішу. Просто… хотів запитати… може сходимо кудись? Якщо ти не квапишся додому, – сказав, а моє серце, зробило сальто декілька разів від його слів.
Ще й наголосив на слові «ти», ніби підкреслив його і хотів цим сказати, що також не хоче мене відпускати.
– Ні, не кваплюсь, – подарувала йому посмішку і погляд у вічі. – Було б добре сходити кудись. Я знаю одне місце, кафе «Смак». Там затишно, спокійно і тихо, – на одному подиху промовила.
Відчуваю, що стає все легше з ним говорити. Я його бачу, він поряд, усміхається мені, тому і сама сміливішаю.
– Чудово, – посміхнувся кутиком губ, а я замилувалася його вустами.
Які ж вони у нього пухкі та чуттєві. Так хочу відчути смак його поцілунку. Заплющила очі та уявила мить, коли його поцілую. Розплющую і бачу справжню реальність – він поруч, отже мрії здійснюються. Можливо, колись і ця здійсниться. Я б дуже хотіла.
– А потім я обіцяю провести тебе додому, – запевнив і посміхнувся.
– Добре, – погодилася з хлопцем і посміхнулася навзаєм.
Ми йдемо з ним через парк, повільно, не квапливо. Чомусь пригадався мені мій сон, пов'язаний із цим парком. Він мені сниться щоночі, і через нього я спати не можу спокійно.
Уві сні я йду цим парком і він там такий темний. Не знаю, що за пора – чи день, чи ніч? Нічого не розумію… Але бачу Його… Адріана. Хлопець іде мені назустріч. Я щиро радію і біжу… до нього. Проте він проходить повз… проходить, не помічаючи. Ніби мене там зовсім немає… Я бачу його спину, яка віддаляється від мене на крок, два, три… і ось уже десять метрів нас розділяють. А я стою, як вкопана. Стою і дивлюсь йому вслід. Хочеться кричати: «Повернись!», але мовчу, і слова не можу промовити. Двадцять метрів нас розділяють… Я вже і невпевнена чи то він був, чи, може, міраж. Можливо, мені просто здалося, що то він був, а його насправді не було?
Враз посумнішала, пригадавши цей сон. Задумалася… А якщо це якийсь знак? А якщо це може бути в майбутньому? Ні, навіть не хочу морочити собі голову і думати про це. Він зараз поруч зі мною, тож навіщо себе мучити таким негативними думками? Не бачу в цьому сенсу. Потрібно насолоджуватися тим, що маю зараз, в цю хвилину, – його безцінними поглядами, лагідними словами, ласкавою посмішкою і бажанням розділити зі мною час, побувши поруч.
#2648 в Молодіжна проза
#10578 в Любовні романи
#2581 в Короткий любовний роман
перше кохання, кохання і дружба, любовний трикутник і сильні почуття
Відредаговано: 27.08.2020