Глава 16. Прогулянка

Глава 16. Прогулянка

«В наше життя приходить радість,

коли у нас є чим займатися,

є кого любити і на що сподіватися».

Віктор Франкл

***

Аріна

З ним так легко говорити... І важко водночас, але через те, що ніяково себе почуваю перед ним, і не знаю, що відповісти, що спитати. Скільки я його знаю? Декілька днів? Але вже така закохана, що мозок мій затьмарюється. Я сподіваюся, що не виглядаю перед ним закоханою дурепою. Не хочу, щоб думав про мене погано.

Тиждень я марила ним і він нарешті тут, біля мене. Стоїть навпроти. Питає, чи можна провести мене додому, а я взагалі розгубилася.

– Якщо ти не проти, звісно, – говорить і повертає мене до реальності.

Бачу в його очах занепокоєння, пов’язане з моєю мовчанкою. Збираю всі свої думки до купи та відповідаю йому.

– Так, звичайно, не проти, – посміхаюсь. – Буду дуже рада, якщо складеш компанію, – щиро відповідаю, а сама не знаю, де мені діти мою посмішку, щоб це не виглядало так безглуздо. Опускаю погляд додолу і переводжу подих.

– Уже п’ята година. Ще не так пізно, але я буду радий, якщо складу такій чарівній дівчині компанію і проведу її додому, – говорить і посміхається.

Боже, він такий милий. Гарний, щирий, усміхнений, спокійний, дещо сором’язливий, але це не вада характеру, бо я ще більше ніяковію. Ще й назвав мене чарівною. Це перший і такий бажаний комплімент від нього. Хочу чи не хочу, але моя посмішка мене видає.

– Гаразд, – тільки й змогла вимовити.

Але не можу стримувати свої радісні й щасливі емоції. Сподіваюся, що я не червона, як помідор, бо так гостро відчуваю, що мої щоки вогнем печуть.

Закриваю двері кабінету і рушаємо з ним разом. Минаємо довгі, світлі коридори з високими вікнами і йдемо на вихід зі школи. Адріан, як справжній джентльмен, відкрив переді мною вхідні двері та пропустив мене першою. Боже, таку галантність я ще не бачила в знайомих хлопців, однокласників чи навіть у Стаса. І чому він мені згадався? Що цей хлопець забув у моїй голові саме зараз, коли я поруч з Адріаном? Навіть не хочу їх порівнювати, бо варто лиш подивитися на них обох і все стає зрозумілим. Адріан спокійний, впевнений в собі хлопець, а Стас… агресивний до мозку кісток.

Дорога зі школи додому не довга, хвилин двадцять іти. Але я не хочу, щоб так швидко завершився цей чарівний момент від його присутності. Як мені його продовжити? Взагалі не хочу, щоб він закінчувався…

– Тобі далеко додому? – несподівано запитав.

– Ні, не далеко. Та якщо ти кудись поспішаєш, то… я не можу тебе затримувати… – чому так важко було промовити ці слова?

Невже йому не приємна моя компанія? Але чому тоді сам напросився мене провести?

– Ні, що ти? Я нікуди не спішу. Просто… хотів запитати… може сходимо кудись? Якщо ти не квапишся додому, – сказав, а моє серце, зробило сальто декілька разів від його слів.

Ще й наголосив на слові «ти», ніби підкреслив його і хотів цим сказати, що також не хоче мене відпускати.

– Ні, не кваплюсь, – подарувала йому посмішку і погляд у вічі. – Було б добре сходити кудись. Я знаю одне місце, кафе «Смак». Там затишно, спокійно і тихо, – на одному подиху промовила.

Відчуваю, що стає все легше з ним говорити. Я його бачу, він поряд, усміхається мені, тому і сама сміливішаю.

– Чудово, – посміхнувся кутиком губ, а я замилувалася його вустами.

Які ж вони у нього пухкі та чуттєві. Так хочу відчути смак його поцілунку. Заплющила очі та уявила мить, коли його поцілую. Розплющую і бачу справжню реальність – він поруч, отже мрії здійснюються. Можливо, колись і ця здійсниться. Я б дуже хотіла.

– А потім я обіцяю провести тебе додому, – запевнив і посміхнувся.

– Добре, – погодилася з хлопцем і посміхнулася навзаєм.

Ми йдемо з ним через парк, повільно, не квапливо. Чомусь пригадався мені мій сон, пов'язаний із цим парком. Він мені сниться щоночі, і через нього я спати не можу спокійно.

Уві сні я йду цим парком і він там такий темний. Не знаю, що за пора – чи день, чи ніч? Нічого не розумію… Але бачу Його… Адріана. Хлопець іде мені назустріч. Я щиро радію і біжу… до нього. Проте він проходить повз… проходить, не помічаючи. Ніби мене там зовсім немає… Я бачу його спину, яка віддаляється від мене на крок, два, три… і ось уже десять метрів нас розділяють. А я стою, як вкопана. Стою і дивлюсь йому вслід. Хочеться кричати: «Повернись!», але мовчу, і слова не можу промовити. Двадцять метрів нас розділяють… Я вже і невпевнена чи то він був, чи, може, міраж. Можливо, мені просто здалося, що то він був, а його насправді не було?

Враз посумнішала, пригадавши цей сон. Задумалася… А якщо це якийсь знак? А якщо це може бути в майбутньому? Ні, навіть не хочу морочити собі голову і думати про це. Він зараз поруч зі мною, тож навіщо себе мучити таким негативними думками? Не бачу в цьому сенсу. Потрібно насолоджуватися тим, що маю зараз, в цю хвилину, – його безцінними поглядами, лагідними словами, ласкавою посмішкою і бажанням розділити зі мною час, побувши поруч.