Глава 14. Зіткнення

Глава 14. Зіткнення

«Інколи серце бачить те,

що очам не видно».

Джексон Браун молодший

***

Аріна

Мій сьогоднішній день пройшов безтурботно і без сюрпризів. Вірніше, Стас сьогодні на диво спокійний і до мене навіть не підходив. Цікаво чому це? Але, якщо чесно, то мені й не дуже це потрібно знати. Я хоч сьогодні в останній день тижня змогла видихнути спокійно. Останнім часом він мене так напружує, що дихати стало важко.

Я не знаю, що він збирається ще утнути, щоб домогтися мене. Але відверто кажучи, мені це набридло. Ну коли він вже відчепиться від мене? Друг другом, але хлопцем своїм я його не бачу. Та й ніколи не бачила. Він для мене просто хороший друг. Точніше, був хорошим другом.

Збираю свої речі після закінчення занять. Мої подруги вже давно пішли додому разом, сказавши мені, що в них невідкладні справи. Знаю я їхні невідкладні справи. У салони краси побігати. Але чим не невідкладна справа? Вони й мене просили з собою піти, запевняли, що сподобається. Але я не схотіла. Немає настрою веселитися. Просто хочу додому побути наодинці зі своїми думками.

Після вчорашнього знайомства з Адріаном я ще досі під емоціями. Так хочеться ще його побачити. Але коли знову випаде така зустріч? Лише Бог один знає.

Ну ось, я, як завжди, йду останньою із кабінету. Чому я так роблю? Бо навчання для мене все в житті. Я люблю навчатися й обов’язково оберу собі таку професію, щоб не зупинятися на досягнутому, а лише розвиватися.

Але вчора я пропустила заняття з літератури. Вірніше, я на ньому була, просто не слухала вчителя. Тож сьогодні й затрималася, здаючи свій борг викладачу із вчорашньої лекції. Я вчора все вивчила і, як і обіцяла собі, здала на п’ятірку. Що ж, пишаюся собою. Я в школі маю певний авторитет, тож не хочу його втрачати.

Відкриваю двері, щоб вийти з кабінету, та відчуваю, що їх хтось теж відчиняє. Хто це? З учителем ми попрощалися і вона вже пішла давно.

Двері повністю відкриваються і я бачу мої очі. Точніше, мої улюблені блакитні очі. Адріан. Він тут? Але як? І чому? Школа така велика, що я навіть з учнями із паралельних класів не так часто бачуся, як уже з Адріаном.

Звісно, я цьому рада. Я безмежно щаслива його тут бачити. Але що він тут робить? Невже він також до вчителя літератури прийшов? Ні, це безглуздо. Вже заняття давно закінчилися, і всі, і вчителі, і учні давно розійшлися по домівках. То чому він тут?

Відчуваю на собі його такий пильний погляд, що мої щоки червоніють. Мабуть, червоний вже став моїм природним кольором. Тому що я постійно бентежусь, коли його бачу. А він ще й так дивиться, що важко вгадати, про що він думає.

Мимоволі я розкрила рот і він подивився на мої вуста. Я облизала пересохлі губи, і відчуваю, що в роті пустеля. Так важко дихати звичайним способом, що роблю це через рот. Так більше повітря заходить до легень. Здається.

Серце б’ється так скажено. Коли ж воно вже перестане так на нього реагувати? Хоче вирватися з грудей? Ти мені ще потрібне.

Я не знаю, скільки ми так стояли, але ніхто не наважувався на розмову.

Я так і стояла у дверях, а він навпроти мене через метр. Так близько і так далеко одночасно. Знову дивлюсь в його очі, вони потемнішали, стали як небо на заході сонця. Ніжна синь, приємна прохолода і неймовірний вигляд природної краси. От і я зараз дивлюсь на цю природну красу і вона для мене недосяжна. Бо хочеться її обійняти, відчути, бачити щосекунди, дихати нею. Тобто ним, Адріаном.

– Привіт, – промовив тихо.

Я навіть не очікувала, що ми все-таки будемо говорити. Нам і без слів добре. Просто дивитись один на одного. Іноді слів не потрібно. Адже хтось казав, що серце бачить те, що очам не видно. Зараз я повністю згодна з цим твердженням. Ми серцем відчуваємо одне одного, тож достатньо просто погляду.

Але як приємно чути його голос. Слухала б його вічно. Милувалася б ним завжди.

– Привіт, – відповіла йому і вийшло так невпевнено, несміливо.

Мій голос звучить так тихо, спокійно, що ледь сама його чую. Відчуваю, що адреналін підіймається в крові й він все бушує, хоче мене звести з розуму.

– Ви вже йдете додому? – питаю мене.

Знову це його дивне «ви». Я нічого не маю проти поваги, але, здається, ми однолітки, то навіщо таке звертання? Трішки ніяково себе почуваю. Я розгубилася і не знаю, що відповісти.

– Так, – нарешті говорю. – А можна питання? – цікавлюся.

– Звичайно, – відповідає.

І мені здалася якась радість в його голосі.

– А чому ви звертаєтеся до мене на «ви»? – зацікавлено питаю.

– У нас в Лондоні немає такого розмежування «ти» і «ви». Там було лиш одне слово «you», яке означало і «ти», і «ви», тому мені складно ще трохи пристосуватися до українських звичаїв. Але якщо це вас турбує, то, звісно, хотілося б на «ти» звертатись. Якщо можна, звичайно, – відповідає мені.