Глава 10. Знайомство

Глава 10. Знайомство

«Закохатись не важко,

важко в цьому зізнатись».

Мюссе

***

Аріна

Я запізнилася на урок, але добре, що в нашому навчальному закладі вчителі за це не сварять. Не в тому справа, що їм байдуже, ні. Якщо спізнився, не біда, вивчиш сам, що пропустив. От так. Мені це взагалі було не проблемою, я навчатися любила, як і підручники, тож дізнаюся в подруг тему заняття і вивчу сама.

Зараз так важко було сконцентруватися навіть на продовженні того, що розповідає вчитель літератури, Інна Віталіївна, хоч це й улюблений мій вчитель, як і предмет. Я просто просиділа в кабінеті до кінця заняття, навіть так нічого і не записавши із лекції. Доганяти буду вдома.

Я вся була у своїх почуттях, емоціях від зустрічі, від несподіваної близькості, від його приємного тембру голосу. Зараз тільки кляла себе, що біля нього не змогла і слова вимовити, окрім як сказати, що піду на урок. Повернути б час... Заплющила очі й дала собі волю уявити те, чому так хочу повернути час назад, – так бажаю пізнати смак його поцілунку…

Знати б його ім'я, чи хоч би щось дізнатися, про що я могла б мріяти вечорами, дивлячись на зірки й пишучи вірші.

Але нічого не знаю... І це так складно. Сама розумію головою, що я ж не була такою. Не була замріяною, завжди веселилася і сміялася. Проте що це зараз? Що це, коли серце так шалено б'ється в грудях від його погляду? Що це, коли пульс пришвидшується, коли бачу його? Що це, коли від його голосу паморочиться в голові? Хто мені скаже? Що це, як не кохання?

Може, назвуть мене дурною, наївною, дивною... Нехай. Я з усім погоджусь. Проте несамовито хочу бути поруч з ним. І байдуже мені, хто що скаже.

Після заняття іду до Марини з Яніною, спитати тему заняття, яке тільки що закінчилось. Вдома вивчу сама і здам на п'ятірку. Інакшого й бути не може. Я повинна отримувати гарні оцінки, щоб мати змогу вступати до хорошого університету.

Але по дорозі до подруг мене зупинив Стас.

– Арінко, що з тобою? Ти плакала? – ну от, знову чіпляється. Ну що ж це таке? Вже й задуматися не можна, бо Стас одразу це бачить.

– Ні, з чого ти взяв? – тихенько відповідаю хлопцю, щоб не вилити на нього увесь свій гнів.

– Я бачив, якою ти зайшла до кабінету, схвильованою, засмученою, заплаканою... Мені продовжувати?

– Ні! – гаркаю йому.

– Стасе, я тобі вранці говорила, щоб ти припинив за мене переживати й так за мною спостерігати! – наказовим тоном говорю йому.

Ну коли вже до нього дійде?

– Ну якщо ти пам'ятаєш нашу вранішню розмову, то ти тоді повинна пам'ятати й те, що я тобі сказав, – ти не зможеш мені заборонити тебе кохати! – говорить це, а я не можу і слова сказати.

Я лише звела брови вверх. Така шокована його відповіддю, що не можу і двох слів зв’язати.

– Стасе, давай не будемо, будь ласка. Я не в настрої з тобою сперечатися, – зібравшись з думками, тихо промовила, щоб нарешті відчепився цей банний лист від мене.

– Як просувається виконання послуги? – змінивши тему, запитала його тихенько.

– Чудово, – відповів спокійно, але бачу, що очі так і стріляють по мені блискавки.

– Ти зміг його сфотографувати? – питаю.

– Так, зміг. Тепер залишається не багато, – відповів мені, а я нарешті зітхаю. Може, ще день-два і я буду знати все про мого красеня-незнайомця.

– Добре, я рада, – сказала і вийшла з кабінету.

Мені терміново потрібно до подруг. Хоч би вони врятували від депресивного стану. Адже після розмови зі Стасом, настрій ще гіршим став. Ну чому ж він не відстане від мене? Невже буде все життя за мною бігати? На це ж ніяких сил і терпіння не вистачить!

Іду до Маринки. Нарешті її знайшла. Вона була разом з Яніною.

– О, красуня наша згадала про подруг, – єхидно заявила.

О, боже! Ще й подруги туди ж… Сьогодні весь світ з мене знущається?

– Марино, я і так не в гуморі. Дай мені, будь ласка, тему лекції по літературі, – чемно відповіла і попросила.

Я сьогодні сама чемність!

– А що так? Не слухала улюбленого вчителя? Не може бути! – тут і Яніна свої п’ять вставила.

Просто клас!

– Так, Янінко, не слухала. Не змогла сконцентруватися, – відповіла їй якомога спокійніше.

– Дівчатка, я дуже вас прошу, не потрібно так зі мною говорити. Я нічого вам поганого не зробила, – попросила їх.

– Це ти так вважаєш, – відповіли мені в один голос.

– А що не так? – поцікавилася.

Чому тільки я всім винна?

– Ти не помітила, що ти віддалилася від нас? – Марина запитала, а я подумала про себе: «Справді? Хіба?»

– Я не віддалилася, просто голова не тим зайнята, – відповіла.