Глава 9. Внутрішній стан

Глава 9. Внутрішній стан

«Дбаючи про щастя інших,

ми знаходимо своє власне».

Платон

***

Стас

Ну що за гадство? Чому так важко? Чому важко бачити, як моя кохана дивиться на іншого? Я не можу витримати цього...

Повільно стискаю кулаки, готовий в його нахабну пику завдати удару... Проте кому це потрібно? Хм… Аріні точно ні.

Вона дивиться на мене і в погляді читається її прохання не чіпати його. Ніби, я хотів його чіпати. Та кому я брешу? Звичайно, хотів. Я мав намір розквасити його обличчя, щоб більше не було на кого дивитися моїй красуні. Хоча, якщо вона в нього і справді закохана, то їй це не завадить.

Мовчки розвертаюся і прямую за колону. Потрібно ще сфотографувати цього виродка. А потім все про нього дізнатися. Наче, мало мені проблем і ще й цієї не вистачає.

За колоною фотографую його декілька разів у різних ракурсах, щоб Сірик краще зміг його роздивитися і знайти повну інформацію. Зробивши це, йду до кабінету на урок. Більше не можу бачити те, як вони стоять і один одного розглядають.

Невже цьому козлу вона також не байдужа? Я ж бачив, як він на неї дивився. З таким смутком і печаллю, ніби, вони не можуть бути разом, а він цього дуже хоче. Я добре знаю цей погляд, бо так я на Аріну дивлюся. Ні, цього не може бути! Бо, якщо це так, я його просто ліквідую. Ще точно не знаю як, але невеличкий план є. Треба тільки дізнатися хто він. І тоді мій задум піде в дію.

Щось Аріни довго немає. Де ж вона? Ммггрр... Не треба було її залишати з ним. Потрібно було за колоною стояти й спостерігати. Інакше де вона зараз!? Не хочу навіть думати, що з ним. Ні, це не можливо! Але вже й дзвінок на урок, а її немає і досі. О, боже, дай сил…

А ось і моя красуня заходить. Така схвильована і засмучена. І що це з нею? Вона плакала!? Та я уб'ю того виродка!

Ледь дочекався закінчення заняття. Підходжу до неї. Мені терміново треба знати, що з нею.

– Арінко, що з тобою? Ти плакала? – питаю обережно, щоб не нарватися на гнів.

Хоч вона і не може довго і сильно гніватися, адже моя дівчинка має дуже добру натуру, що треба ще пошукати таку людину.

– Ні, з чого ти взяв? – тихенько відповідає, але ж я бачу, що це не так.

Видно ж, що моя красуня схвильована, що їй щось болить. Хотів би я забрати цей біль, та не можу, вона не дозволяє.

– Я бачив, якою ти зайшла до кабінету, схвильованою, засмученою, заплаканою... Мені продовжувати?

– Ні! – гаркає мені. – Стасе, я тобі вранці говорила, щоб ти припинив за мене переживати й так за мною спостерігати! – наказовим тоном говорить мені.

Думає, що мене це злякає? Та чорта з два. Мене ніщо не злякає, бо її гнів – це справжній пшик, який дуже легко розсіяти.

– Ну якщо ти пам'ятаєш нашу вранішню розмову, то ти тоді повинна пам'ятати й те, що я тобі сказав, – ти не зможеш мені заборонити тебе кохати! – підвищую тон, бо не можу інакше.

Не можу спокійно про це говорити. Весь час пориваюсь кричати на неї за те, що не відповідає взаємністю, що відштовхує мене і кохає іншого…

– Стасе, давай не будемо, будь ласка. Я не в настрої з тобою сперечатися, – тихо промовила.

Ніби, я в настрої сваритися з нею. Була б моя воля, вкрав би її на безлюдний острів, щоб не було там більше нікого, крім нас двох, і вона кохала лише мене. І не було б тоді цих сварок безглуздих.

– Як просувається виконання послуги? – змінивши тему, запитала тихенько.

Та бачу, як переминається з ноги на ногу. Знову хвилюється? А я вже надіявся, що вона забула про ту кляту послугу. Та чи це можливо?

– Чудово, – відповів спокійно, але серце б’ється зовсім не спокійно.

– Ти зміг його сфотографувати? – питає моя маленька.

Як же боляче, що той козел її більше хвилює, ніж я! Ммггрр… Стасе, заспокойся, ти не маєш ніяких прав, щоб так реагувати.

– Так, зміг. Тепер залишається не багато, – відповів їй показовим спокійним тоном.

Я хочу тільки одного, щоб вона була щасливою. Тож маю зробити все так, як вона хоче. Бо тоді і я буду щасливий. Адже я навчився цінувати миті, проведені з нею, роблячи їх щасливими для себе.

– Добре, я рада, – сказала і вийшла з кабінету.

А я попрямував до коридору. Спочатку хотів за нею піти. Проте мене зупинив Сірик.

– Привіт, Блек. Що там у тебе? – друг одразу перейшов до справи.

– О, Сірик, привіт, – я зрадів його появі. Потрібно було відволіктись від думок про того козла і друг мені в цьому допоміг.

– Що з тобою? – запитав його одразу, як звернув увагу на його «гарний» вигляд. – Ти, ніби, побитий чи ти геть не спав усю ніч? – почав прискіпливо розглядати друга, нахмуривши брови.

– Так, Стасе, майже не спав вночі, – коротко відповів мені й заховав руки в кишені джинсів. Щось мені не подобається його вигляд і пригнічений стан. Чому сьогодні всі пригнічені? Магнітні бурі чи що?