Глава 8. Новий день

Глава 8. Новий день

«Кожен день не може бути хорошим,

але є щось хороше в кожному дні».

Невідомий автор

***

Аріна

Зранку подзвонив Стас і сказав, що прийде за мною. Боже мій, ми ж вчора домовились сьогодні бути весь час разом, щоб він зміг також побачити мого незнайомця і по можливості його сфотографувати. Але навіщо приходити до мене додому, щоб разом йти до школи? Це вже занадто. Могли б просто зустрітися в школі й все. А я ще б мала вдосталь часу для особистого простору. Щось він мене напружує останнім часом, не розумію навіть чому.

Хлопець уже скільки способів завоювання перепробував на мені, щось навіть лічити боюсь: і квіти, і шоколад, і запрошення погуляти, і листівки зі словами кохання. І сам приходив до мене додому, ніби по домашку, але насправді, щоб побачити мене, і цілував у губи, але я відсторонялась, і ніжно шепотів мені приємні компліменти на вушко, але все не те. Це все не від мого красеня-незнайомця.

Не знаю, може б уже інша якась дівчина пожаліла хлопця, і хоча б спробувала відносини з ним, але для мене – він друг, і чим швидше він це зрозуміє, тим краще. Але якщо за десять років не зрозумів, то, мабуть, уже і не судилося йому це зрозуміти.

Ох, шкода мені його. Але ж ми не можемо лише із жалості бути з людиною? Це ж не принесе нічого хорошого обом сторонам. І щастя ніякого не буде ні для кого, лиш муки. То навіщо спеціально себе мучити?

***

Поки я збиралася, Стас уже чекав на кухні, розмовляв із татом. Тато до нього такий поблажливий, що аж дивно. І мама не відчуває до нього неприязні. «А що, гарний хлопець, – кажуть мені зрідка про це рідні, – ти б придивилася».

Та й для мене він приємний хлопець, завжди підтримає, допоможе, з ним весело, спокійно. Тому я і відчуваю потребу у його дружбі, але не в коханні. Бо, іноді, Стас набридає своїми залицяннями.

Я готова увійти в кухню. Ага, подумки, навіть збираюся з думками, перш ніж зустрітися з ним. До чого я докотилася?

Заходжу. Бачу такий погляд захопливий, повний щастя, хвилювання, бажання. Брови трішки підняті, мабуть, від здивування. А що? Я одягла улюблену приталену сукню. В його очах, бачу, горить вогник надії, а на вустах приємна, лагідна посмішка. О, боже, Стасе, я не у весільній сукні і я не збираюся з тобою до вівтаря!

– Привіт, – сказав друг осілим голосом. Невже від хвилювання аж голос пропав?

– Привіт, – посміхнулася я у відповідь. Ну не можу ж я зранку псувати його такий магічний настрій. – Я готова, можемо йти.

– Так, ходімо. Дякую, Алло Олександрівно, за частування, – посміхнувся він і подякував мамі.

– На здоров’я, синку. Заходь ще, тут завжди тобі раді, – відповіла вона йому.

Я кинула мамі незрозумілий погляд. Вона ж знає все про мої з ним відносини, то навіщо його постійно запрошувати в гості, якщо мені вже стало важко з ним у школі бачитися? На моє здивування мама промовчала, лише винувато здвинула плечима. Ох, мама.

– Дякую, щиро дякую за запрошення, – Стас радів маминій гостинності. – Обіцяю, тепер буду приходити частіше, – і подивився на мене, продовжуючи посміхатися. Що це ще означає?

– Стасе, ходімо. Ми вже запізнюємося, – поспішила я до виходу, бувши вже дуже злою.

Ще цього мені не вистачало, бачити його частіше. Я розумію, хлопець мені друг і без цього ніяк, але ж він до мене відчуває не дружні почуття, тож часто нам бачитися не потрібно. Бо йому боляче, а мені важко.

***

– Арінко, ти навіть не поснідала. Чому? – запитав так лагідно і ніжно, коли ми йшли. Він весь час тримав руки в кишенях, не знаю чому.

– Щось не хочеться. Я яблука взяла, ними й поснідаю в школі, – відповіла.

– Ні, це не годиться. Яблука – це не сніданок... – я зупинилася і перебила його промову.

– Стасе, припини. Досить уже за мене так переживати. І досить відчувати до мене те, що я не можу до тебе відчути, – мабуть, різкіше це сказала, ніж хотілося.

Хлопець подивився на мене таким важким поглядом, що я крізь землю захотіла провалитися і забрати свої слова назад.

– Це неможливо, – так тихо і просто це сказав.

Розвернувся і пішов. Боже, невже образився?

– Ти йдеш? – запитав, йдучи.

– Звичайно, йду, – відповіла і поспішила за ним.

– Запам’ятай одне, Арінко, ти не зможеш мене примусити забути тебе, якби тобі цього не хотілося. Зараз просто час такий, ти захопилася іншим, вважаєш, що кохаєш його. Я спокійно це витримую, проте ти не знаєш, що в душі моїй відбувається. Але нічого, – подивився на мене, посміхаючись, – я зачекаю. Зачекаю, поки ти побачиш, що ніхто тебе не кохатиме так, як я. Поки що в тебе почуттів немає, але вони будуть, – він так спокійно і впевнено це говорить, що я просто дивуюсь його словам. – Обов’язково будуть. І ти будеш моєю, – посміхається.

Бачу навіть блиск в його очах і ту впевненість, з якою він це все говорить. Боже мій, мені б його впевненість.