Глава 7. Біль

Глава 7. Біль

«Кохання – це жага невідомого,

доведена до божевілля».

Невідомий автор

***

Аріна

Вдома я довго собі місця не могла знайти. Можливо, це все Стас так вплинув на мене? Мені його дуже шкода, що не можу відповісти йому взаємністю. Але надії хлопцю я ніколи не давала, навпаки, завжди казала, що він для мене – всього лише друг. На що він хмикав і завжди посміхався. Від такої його реакції я навіть думала, що може і не так сильно він закоханий.

Проте сьогодні хлопець довів мені протилежне. Коли я його попросила про ту послугу, побачила такий біль у нього в очах, що самій стало боляче завдавати такої шкоди хлопцю і розбивати серце. Так, він закоханий і сильно. А я ні. Я закохана в іншого. І від цього так душа болить, що хочеться плакати. А серце… серце так тріпоче, проте від почуттів до іншого.

Я просто збожеволіла від цього кохання. Стала несповна розуму. Як же можна так закохатися у незнайому людину? Хто ж мене розумною назве, коли розповім? Он дівчата вже й не розуміють мене. Марина ще мовчить, а Яніна точно не розуміє і не приховує цього.

Та ні, начхати мені на те, що думають інші. Це моє життя, моє кохання, моя голова, душа… і моє серце. Якщо воно обрало його, значить це і є кохання. Адже серцю не накажеш. Воно просто обирає, кому себе віддати.

Вийшла надвір, адже зараз мій душевний стан можуть розділити лише небо і зорі. Ось уже декілька днів я їм розповідаю про свій біль і свою печаль. І можу дозволити собі поплакати.

Сиділа на лавці на терасі будинку і думала понад годину. Думала про нього. Що я така самотня. Що нічого про нього не знаю, хоча бачила два рази. І все. Проте цього було достатньо, щоб зрозуміти, що я закохалась.

Я завжди мріяла про щасливе кохання з першого погляду і назавжди. Читала книги про кохання, де розповідалося про щирі та взаємні почуття героїв. І собі бажала такого. Хотілося знайти того принца на білому коні, щоб забрав мене у свій світ, любив, оберігав, ставився з ніжністю, теплотою. Я б йому за це у стократ відплатила своїм відданим і вірним коханням. Своє серце йому б віддала. Все мріялося мені моє щасливе майбутнє з моїм коханим.

Що ж, мріяла? От і знайшла. Проте що мені тепер робити? Як з цим усім розібратися? Як не нашкодити Стасу? І як так зробити, щоб хоча б познайомитися з тим, у кого закохана?

Не проходить і ця моя сповідь зорям без написаного вірша моєму незнайомцю:

Люблю тебе, моє кохання,

Ти назавжди в моїх думках.

З тобою пізнала розчарування,

Що не все в моїх руках.

Я без тебе, як грім без дощу,

Як осіннє листя без дерев.

Прийди до мене, тебе прошу,

Так важко чути власний рев…

Рев від нещасного кохання,

Рев від непроханих сліз.

В мене до тебе одне лиш прохання –

Бачити хочу тебе скрізь.

Яке ж це тільки випробування –

Бачити коханого і не казати,

Не казати йому слів кохання,

І наступної зустрічі чекати.

А чи буде вона, чи ні – не знаю…

Тебе так важко знов знайти…

Про те, що я тебе кохаю,

Знає тільки небо, зорі і в думках ти…

Так, в думках, і тільки там

Я можу зізнатися тобі…

Я дозволяю всім вітрам

Здіймати бурю у собі…

Бурю від емоцій негативних,

Від таких непроханих сліз,

Від таких очей твоїх чарівних –

Роблю собі на серці розріз…

Важко. Дуже важко кохати й не мати можливості в цьому зізнатися. Проте ранок вечора мудріший і буде новий день.

Зайшовши до будинку, мама мене зловила на гарячому.

– Аріно? Що з тобою? Чому така засмучена? Ти плакала? – стривожено спитала мама, не те, що спитала, а просто посипався град запитань. – Відповідай! Хто тебе образив? Чому ти така? – підійшла до мене, взяла за плечі, обійняла, щоб я відчула тепло, затишок і спокій. Мабуть, саме це мені зараз і потрібно.

– Ой, матусю, все добре, просто сиділа на лавці, на зірки дивилася, задумалася, – почала виправдовуватися я і ховати заплакані очі, опустивши погляд додолу.

– Ага, і розплакалася, – не довірливо сказала вона, вдивляючись мені в обличчя.

– Ну хіба що трішки, – я зробила спробу посміхнутися, проте вона вийшла невдалою.