Глава 6. Злість

Глава 6. Злість

«Кожну думку, яку я закував у фразу,

я зобов’язаний звільнити своїми справами».

Джебран Халіль Джебран

***

Стас

Я все мрію, коли ж вона не відштовхне мене, коли подарує мені свою посмішку чарівну, коли її карі оченята будуть дивитися на мене з теплотою, ніжністю, любов'ю, бажанням...

Так, Аріна – моя подруга, і вона не дає мені про це забути, постійно нагадує, коли я хочу її обійняти, поцілувати, коли дивлюсь на неї, чи коли щось кажу. Але і стримувати себе я не можу. В мені вирує бажання до неї, хоч і подруги...

Але хіба буває дружба між чоловіком і жінкою? Аріна в це вірить, та не я. Я ніколи не вірив у таку дружбу. Вона можлива тільки з однієї сторони, та не з двох... Хтось один таки закохається рано чи пізно... В нашому випадку – це я.

Спочатку вона мені просто подобалась. Я думав, що це лиш дружня симпатія. Але потім зрозумів, що такої «дружньої симпатії» до інших своїх подруг – Марини та Яніни – я не відчуваю. Отже, зрозумів, нарешті, що закохався по-справжньому років у тринадцять-чотирадцять. Хоч і підлітковий вік і все-таки, дружбани мої вважають, що це все пройде, оскільки у такому віці закохатися нереально і це все не справжнє. Але не проходить. Ні чорта не проходять мої почуття до неї, а з кожним днем все міцнішають. Хочу дивитися на неї постійно, бути поруч – моя мрія… Бо давно вже чекаю, коли погодиться бути зі мною…

І в цей час, поки я постійно її добиваюсь, вона закохалася в іншого. Цього мені моя красуня не сказала. Але не важко здогадатися, що вона закохалася, адже мені все відмовляє, відштовхує, а про якогось там козла хоче дізнатися все. Чому!?? Я не розумію, чому така доля не справедлива? Хіба я це заслужив? Постійно її забаганки виконую, її кляті послуги роблю, адже обіцяю їх виконувати... Та вона мене за козла має! Чи можливо, за хлопчика на побігеньках!?

А тепер ще й ця нова клята послуга. Я маю знайти того хлопця і дізнатися про нього все, адже знову обіцяв. А обіцянки свої я завжди виконую, бо я ж чоловік. Як можу пообіцяти й не виконати? Ким я буду? Я в її очах не можу і на щабельку піднятися вище статусу «друга», тож якщо ще й не буду обіцянки виконувати, то взагалі впаду нижче плінтуса...

Як же бісить все! Аріна бісить, той козел бісить, всі та все мене бісить... Господи, дай мені сил добитися її прихильності! Я ж помру без неї. Невже вона цього не бачить і не розуміє? Що за вперте дівчисько? Хіба не розуміє, що її доля – ходить поруч?

Чому їй так важко в мені побачити чоловіка? Я ж все для цього роблю. Перечитав в інтернеті купу масової інформації, що люблять дівчата. Квіти, шоколад, прогулянки під місяцем і зірками, залицяння, підморгування, поцілунки… Та все не те. Адже вона вбила собі у свою милу голівоньку, що ми лиш друзі, а друзі не можуть бути закоханими й все. Як же мені боляче від цього. Щось болить в районі грудної клітки...

От і зараз дивлюсь на неї й не можу намилуватися. Її чарівні карі очі так манять мене. Хоч вона і боляче мені постійно робить своїми відштовхуваннями. Але ж я – чоловік, а чоловіки люблять побігати за жінками, та ще й такими гарненькими. Тож буду добиватися її прихильності, допоки жити буду.

Зараз ми стоїмо в коридорі школи й вона попросила мене про цю свою «маленьку послугу», яку я пообіцяв виконати. Цікаво, як мені знайти того козла? І коли це я в детективи наймався!?

Поки я це все обдумував, вона чекала моєї відповіді. Позитивної відповіді, бо я ж обіцяв виконати, що завгодно. От тепер і пожинаю плоди своїх невдач.

Я її обіймаю, а вона відштовхує, наближаюсь до неї – відхиляється, посміхаюсь їй – відводить погляд… Ну що за кляте дівчисько? Кляте, вперте, але таке кохане і наймиліше у світі дівчисько.

Напрошуюсь провести її додому. По очах бачу, що не хоче, бо бігають так сюди-туди. Але погоджується. Нарешті! Хоч ще пів години побуду в її милості й присутності.

Дорогою йдемо деякий час мовчки. Але я вирішую завершити цю гру у мовчанку, бо так хочеться почути її милий і чарівний голосочок. І нехай її голос ріже, як ножем по серцю, та все одно хочеться різати й різати на шматки своє серце.

– Арінко, а пам’ятаєш, як ми в дитинстві полізли на чужу вишню в бабусі нашої однокласниці Алінки? – першим порушив тишу.

Хотілось після минулої невдалої розмови про щось приємне згадати.

– Ох, звичайно пам’ятаю, – посміхнулась моя красуня. – Ти тоді добряче гепнувся з дерева, вибігла бабуся Катя й почала на тебе кричати, що ти без дозволу виліз на дерево і рвав чужі вишні, – моя мила так зайшлася сміхом, що непомітно для себе і я почав посміхатися, тільки не від тієї каверзної ситуації.

– Так, я тоді добре вдарився спиною, але тобі цього не сказав.

– Справді? Чому? – знітилася моя дівчинка.

– А тому, що я хотів бути справжнім чоловіком, а не рюмсати, що в мене щось болить. Тому і пішов так швидко додому.

– Хм… Цікаво, я і не знала цього.

– І тому що… ти вже тоді мені подобалася, – тихенько відповів.

– Ох, Стасе, ну навіщо ти постійно заводиш наші розмови в одне і те ж річище? – збентежилася моя квіточка.