Глава 4. Кафе

Глава 4. Кафе

«Якщо очі – це дзеркало душі,

то серце – це двері кохання».

Невідомий автор

***

Після уроків дівчата запросили мене в кафе.

– Арінко, ходімо з нами, – благала Яніна.

– Так, ходімо, ми давно не відпочивали разом, не пліткували, – сказала Марина.

– Ні, дівчатка, щось мені не хочеться. Зовсім немає апетиту, – я відповіла.

– Ну як це немає апетиту? Ти й у їдальню сьогодні не ходила, і улюблені яблука з собою не брала, і в кафе з нами не хочеш. Що з тобою сталося? Ти не захворіла? – не вгавала Яніна.

– Арінко, і справді, що з тобою? Ти ніколи не відмовлялася від кафе, – вже і Марина зацікавилася.

– Ну добре-добре, піду, ви все одно мене не відпустите додому.

Погодилася піти з ними, щоб зупинили свої допити, хоча можливо допит тільки почався, а в кафе продовжиться. Тільки не це!

– Ну звичайно, що ні! Зараз тільки четверта година, день білий надворі. Там паче такий сонячний, приємний, теплий осінній день, – Яніна натискала на всі важелі керування мною. От підступна дівчина!

О, так, Яніна знає, чим мене підкупити, адже я так люблю сонячну і теплу погоду. Особливо теплу осінню погоду, коли й не холодно, і не жарко, і листячко вже починає падати, таке красиве: і зелене, і жовте, і червоне, і жовтогаряче.

***

Дорогою до кафе ми з дівчатами йшли по парку. Це було щось надзвичайне! Осінь відкрила усі свої барви. Дерева, що розташовані через кожний метр, височіли у різноманітних кольорах: зелений, жовтий, жовто-зелений, жовтогарячий, помаранчевий, червоний, де-не-де навіть фіолетовий побачила. Це неймовірна краса. Дівчата щось гомоніли між собою, а я була зачарована красою природи. Вона мені чомусь нагадувала красу одного незнайомця, такого ж недосяжного.

– Арінко, чому така задумана, як «Зачарована Десна»? – спитала Марина.

Вона постійно мене так називала, коли я про щось задумувалася або просто «йшла в себе».

– Та просто задивилася на цю красу.

– Не зрозуміла. Що з нашою Аріною? – спитала Яніна в Марини.

– Не знаю, – відповіла Марина і здвинула плечима.

– Дівчата, та все нормально, – огризнулась я.

– Ага, нормально, ти з нами вже другий день не розмовляєш, вдаючи, що все «нормально», – Яніна розійшлася.

– Яніна, не чіпай її, захоче – розповість, – захистила мене Марина.

– Та справді, все нормально, я просто люблю природу. От і задивилася на цю красу. А сьогодні особливий день.

– Чому ж це він такий особливий? – спитала Яніна, насупивши свої брівки.

– Ну подивись, яка чарівна природа. Хіба нею не можна просто так милувати око і про щось задуматися?

Яніна подивилася навкруги. По її виразу обличчя було явно видно, що вона зі мною погоджується.

– Ну гарно, справді, але ж це не привід не слухати нас, не розмовляти з нами й не пліткувати, – вдавано ображено відповіла дівчина.

– Щось зовсім не до пліток, – відповіла я їй.

– Та ти що? Ти чула останню новину про Владу? – загорілася Яніна.

– Яку? – я вдала, що мені цікаво.

– Вона переспала з Антоном! – засміялася вона. – Про це вже вся школа гудить.

– Ой, ну яке мені діло до цієї Влади і її хлопця? – я звела брови догори.

– Ти здорова? – спитала Марина. – По-перше, Антон не її хлопець, а Насті, і ти це знаєш, – я заплющила очі на мить. Ну як я таке могла забути? – По-друге, ця ж Влада скільки тобі зла і пакостей зробила. Тому ця новина тобі може бути, навіть, корисною в певному сенсі, – підморгнула Маринка, весело посміхаючись.

– В якому сенсі? – я вже просто хочу додому. Щось вони на мене тиснуть сьогодні.

Чому на мені одній побудована ця зустріч: чи ти здорова? Чи не хвора? Що сталося? Чому ти така? Чому сумна? Ммггр… Вже набридло. Хочу додому і просто лягти у своє ліжечко й обдумати сьогоднішню подію. А вірніше сьогоднішню несподівану зустріч з моїм красенем-незнайомцем.

– Ну взагалі-то для помсти. Вона ж твій ворог номер один, – сказала Марина.

– Дівчата, та нехай ця Влада живе собі спокійно, не хочу я їй мстити. Щось бажання немає, – огризнулась я.

– Боже мій… – протягнула Яніна. – Як це бажання немає мстити? Та ти ж постійно тільки й шукала будь-якого приводу, щоб напакостити цій стерві у відповідь. Вона ж перша завжди починає цькувати тебе, – знову Яніна за своє і намагається мною маніпулювати. – Тому потрібно їй відповідати у її ж манері «спілкування».

– Янінко, не хочу я нічого, – ледь не заплакавши, сказала я. Дівчата подивились одна на одну, здвинувши плечима і показуючи виразами облич, що їм моя поведінка не до вподоби.

Тим часом ми вже прийшли до кафе. Посідали на м’якенькі диванчики, взяли меню і замовили собі сирну піцу і колу.