Глава 3. Несподівана зустріч

Глава 3. Несподівана зустріч

«Той, хто тобі дійсно потрібен, не повинен відповідати твоїм вимогам.

Він з'явиться і зруйнує все, і буде самим собою, таким, який є.

І ти будеш любити його таким».

Еріх Марія Ремарк

***

Проте до школи я все-таки пішла.

Прокинувшись, але вставши не з тієї ноги через головний біль, я пригадала свій сон. Але так і не змогла його зрозуміти. Чи може це щось означати? Не знаю. Пригадались слова знайомої пісні* і я почала її наспівувати:

«Знаєш, мені здається, що ти –

особливий у моєму житті!

Знаєш, твої щирі очі

поцупили ночі спокійні мої!»

О так, це точно, цей незнайомець разом зі своїми блакитними очима поцупив мої спокійні ночі й навіть не здогадується про це.

Зробивши всі справи у ванній кімнаті, а саме почистивши зуби та вмившись холодною водою, так, саме холодна вода мені потрібна, для того щоб відкинути негативні думки й «одягнути» гарний настрій, та поснідавши кавою з бутербродом із сиром, я пішла одягатися. Одягнула свою улюблену чорну спідницю-олівець та світло-рожеву блузку. Взула улюблені туфлі на високих підборах. Взяла сумочку, закинула туди зошити, ручки, смартфон і пішла до школи.

До школи прийшла в гарному настрої. Що-що, а посміхатися, крізь сльози, я умію. Цього мене навчила моя улюблена матуся, ми з нею як дві вірні подружки. Вона завжди мені каже: «Арінко, хоч би що там не було на серці, ніхто не повинен знати, що ти відчуваєш. Ніхто. Якби не було важко, потрібно бути сильною, показати всім своїм ворогам свою міць. Краще прийди додому, розкажи мені свій біль, поділись, я допоможу і розділю його з тобою. А хочеш, виплачся в подушку, тільки не очах у всіх.»

Згадавши мамині слова, я усміхнулася і зайшла до класу.

***

День проходив дуже повільно. Я сиділа в класі навіть на перервах, боячись вийти з класу. Бо не хотіла бачити «містера-блакитні-очі». Не знаю, чи побачила б я його. Але ймовірність того, що я його все ж таки побачу хоч маленька, але є. Ми ж навчаємось в одній школі.

Вийшовши після четвертого уроку з класу, я рушила в їдальню і несподівано для себе відмітила одну дуже важливу новину: «Я хочу його побачити». І знову ці думки набридливі не дають спокою, ніби, знов той внутрішній голос щось вирішує за мене. Я ж півдня не хотіла його бачити й навіть з класу не виходила для цього, а тут знов закортіло побачити його. Мабуть, все-таки хотіла впевнитися ще раз його неземній красі.

І ось знову я його побачила… Навіть відчула… На своїй руці відчула його дотик… Це було просто і невимушено. Він ненароком доторкнувся мене, коли я стояла посеред коридору школи, як вкопана, зачарована його красою, високим станом, мужністю. Він доторкнувся своєю рукою моєї тоді, коли проходив повз мене. Ніби ми просто зіткнулися. Але в цей час по мені, ніби, пройшов електричний струм у двісті двадцять вольт.

Він розвернувся, і я помітила, що він теж це відчув. Він теж відчув цей струм! Так, відчув, розвернувся і також став, як вкопаний. Ми дивились одне на одного. Він дивився на мене, а я на нього. Я просто тонула в цих небесах… В його блакитних очах-небесах… Тонула і не хотіла, щоб ця чарівна мить закінчувалася.

Він був одягнений у вільну синю футболку і темні джинси. Волосся гарно вкладене на його чолі, все це додавало йому якогось романтичного і невимушеного вигляду. Такий собі широкоплечий красень…

Очі в очі… Ми стояли й дивилися і, здається, час зупинився… Адже я не чула того шуму, що зазвичай стоїть в коридорі на перерві. Подих перехопило, а здалося, що я зовсім не дихаю. Я облизала пересохлі губи й він подивився на мої вуста…

Я мала змогу роздивитися його краще. Так, небесно-блакитні очі мене вже давно зачарували. А ось пухкі губи мене просто полонили! Вони просто створені для палких поцілунків. Я хотіла б їх цілувати й цілувати! І насолоджуватися митями поруч з ним, відчуваючи його, обіймаючи його.

Гострі вилиці й гостре підборіддя надають хлопцю незвичайної мужності. Густі, чорні й нерухомі брови говорять про те, що їх власник просто напрочуд спокійна людина. І очі видають же такий самий спокій. Я готова поклястися, що цей хлопець має флегматичний темперамент і спокійний характер. Чого не можна сказати про мене: я життєрадісна, швидка, не спокійна з темпераментом сангвініка. Але зараз за ці два дні я, мабуть, вже стала типовим меланхоліком, такий плаксивий у мене настрій.

Не знаю, скільки часу ми так дивилися одне на одного. Потім він розвернувся і пішов. А я продовжую дивитися йому вслід. Що це було? Що? Невже це було зі мною? Я продовжую дивитися йому вслід, коли він обертається і дивиться на мене. На мене! Чи ні? Я обернулася назад, але позаду мене нікого не було, вже давно всі пішли, тому що продзвенів дзвінок, закликаючи всіх на урок, але я його не почула. Значить, він обернувся, бо хотів побачити мене! Побачити мене! Боже, невже я йому сподобалася? Але чому він тоді не шукає моменту, щоб познайомитися, адже я не знаю ще досі його імені!

Я навіть про їдальню забула. Та яка їдальня, як тут таке, що дихати важко… Так і простояла цілу перерву в коридорі.